Біографія письменника Петра Руха

Петро Рух

Письменник Петро Рух (Петро Вікторович Орлов) народився в Криму, в Євпаторії 1970 року. З семи років почав писати вірші. І з семи років їх друкують. 

З Євпаторії переїхав у гірське село Прохолодне (Мангуш) Бахчисарайського району, де займався літературною діяльністю, а також власним господарством (землеробством, садівництвом, скотарством).

Виїхав з Криму після його окупації Росією 2014 року, поїхав у Київ. Заснував і очолив ТОВ «Східноєвропейське видавниче товариство імені Григорія Сковороди». 03.02.2015 звільнився з посади Президента ТОВ «Східноєвропейське видавниче товариство імені Григорія Сковороди» за власним бажанням у зв’язку з прийняттям рішення піти в лави ЗСУ для захисту суверенітету та територіальної цілісності України від агресії з боку Російської Федерації.

З 04.02.2015 до 13.04.2016 брав участь у бойових діях на території Донецької області в лавах 1-ї окремої танкової Сіверської бригади ЗСУ розвідником розвідувальної роти. 

У 2017-2018 роках був членом антикорупційної комісії громадської ради при Шевченківській районній в місті Києві державній адміністрації, 2018 року — членом Правління ГО «Рада небайдужих».

З 2016 року був заступником координатора, а з 2021 року є координатором Шевченківської районної в місті Києві організації політичної партії «Рух Нових Сил Михайла Саакашвілі», членом якої став одночасно з її створенням 2016 року. Був кандидатом у народні депутати України, включеним до виборчого списку політичної партії «Рух Нових Сил Михайла Саакашвілі» на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.

Займається літературною, перекладацькою, викладацькою а також громадською діяльністю.

З 2021 року — координатор Офісу простих рішень та результатів Національної ради реформ при Президентові України в Чернігівській області, а також голова громадської організації «Чернігівщина за успішні реформи».

Дружина Петра Руха Олена теж пише вірші. Деякі з них видавалися в її авторських книжках, деякі — у спільних поетичних збірках подружжя.

Бібліографія Петра Руха: uk.wikipedia.org/wiki/Орлов_Петро_Вікторович#Бібліографія

Найважливішою книгою Петра Руха є його посібник з йоги «Свідомість щастя».

Освіта:

  1. Середня школа: золота медаль
  2. Ведичний університет Махаріші (2 роки на денній формі навчання): учитель йоги
  3. Київський національний лінгвістичний університет (факультет сходознавства, денна форма навчання): філолог-сходознавець
Додаткова освіта:
Академія публічної дипломатії кримських татар (за підтримкою Фундації Фрідріха Науманна за Свободу)


МОЯ «АВТОБІОГРАФІЯ ДО ЧЕТВЕРТОГО КОЛІНА»
Петро Рух

Вчора мене запросили до Музею Левка Лук'яненка, відкриття якого незабаром відбудеться в Чернігові, і познайомили з паном Петром Сальником, що створив цей музей та буде його директором. Пан Петро майже з порога запропонував мені працювати в музеї, що було для мене достатньо неочікуваним, але велівши мені спочатку написати і принести йому «автобіографію до четвертого коліна»:
— Бо мені не потрібні тут такі патріоти України, в яких прадіди були НКВСниками.

Пропозиція працювати в Музеї Левка Лук'яненка робить мені честь. Тож я вирішив написати свою «автобіографію до четвертого коліна». Інша справа, чи сподобається вона панові Петру. Бо мій прадід був НКВСником.

Власне, мою особисту біографію можна почитати у Вікіпедії, а от стосовно колін історія така:

Як відомо, я народився 26.12.1970 року в Євпаторії. Моя мати Наталія Петрівна, прізвище якої на момент мого народження було Орлова, народилася 19.12.1951 року, тобто, як видно з цифр, вона народила мене у віці 19 років та 1 тижня. Її дівоче прізвище було Бамбулевич. І її батько (мій дідусь) Петро Олександрович Бамбулевич та її мати (моя бабуся) Олена Олександрівна Бамбулевич були тими людьми, у кого я виріс і ким я був вихований.

Мого батька Віктора Борисовича Орлова я бачив лише одного разу у віці 10 років, коли він якось приїхав відпочивати в Євпаторію та захотів зі мною зустрітися. Все, що мені про нього відомо: він уродженець міста Мінськ, в Євпаторії проходив строкову службу у Військово-Морських Силах СРСР, був чемпіоном Збройних Сил СРСР з боксу, під час своєї строкової військової служби одружився з моєю мамою. Це все, що я знаю про нього офіційно, а про те, що він був за людиною, маю лише опосередковане уявлення, яке склалося в мене з того, що моя бабуся, коли на мене злилася, обзивала мене орловським вилупком.

Мої батьки розлучилися через пару місяців після мого народження. Коли мені було 6 місяців, моя мама залишила мене своїм батькам, а сама поїхала з Євпаторії з метою влаштувати своє життя в якомусь кращому місці і через 4 роки вийшла заміж за одесита єврейської національності, з яким пізніше емігрувала до Ізраїлю.

Того часу, коли в нього на руках опинився 6-місячний онук, мій дідусь був на пенсії через інвалідність, тож він і вигодував мене, і виростив, і виховав. Помер він 1983 року, а до того був найближчою, найріднішою людиною в моєму житті.

Отже, мій дідусь Петро Олександрович Бамбулевич, яким я його пам'ятаю, був дуже гарним, вишуканим, шляхетним літнім чоловіком, яким, наскільки я помічав, захоплювалися жінки. Народився він 1907 року у Владивостоці в родині нащадків польських шляхтичів, які були заслані туди з Волині 1864 року за участь у повстанні польської шляхти проти російського панування. Рід мого дідуся був талановитий, тож навіть після втрати всього, навіть у засланні Бамбулевичи стали впливовою родиною у Владивостоці, займаючи високі посади в органах державного управляння та в армії. Батько мого дідуся був поляк, а мати — українка. Мати мого дідуся співала йому українські колискові. Потім він співав ті ж самі колискові мені. Коли 1917 року у Владивостоці була встановлена радянська влада, мій дідусь був 10-річним хлопчиком, який встигнув отримати лише початкову освіту. Майже всю його родину розстріляли, але сам він зміг втекти і тривалий час переховувався в Китаї, працюючи єгерем в тайзі на кордоні з СРСР.

Але ж він не збирався все життя провести в лісі, бачачи з людей лише китайців. З часом він повернувся до СРСР, пішов на військову службу, а 5 березня 1930 року, як свідчать архівні документи, був заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації. Пройшов ГУЛАГ. Потім, коли розпочалася війна з Німеччиною, був відправлений на фронт, воював, дійшов до Німеччини, повернувся героєм, але, щоб знову не потрапити в ГУЛАГ, поїхав до Крайньої Півночі, у порт Тіксі на морі Лаптєвих, де НКВС таких, як він, людей не дуже чіпав. Там мій дідусь познайомився з моєю бабусею, яка була з Євпаторії, а після закінчення вишу поїхала працювати на північ. І вони покохали одне одного. І вирішили одружитися.

Батько моєї бабці був євпаторійським офіцером НКВС на ім'я Олександр Васильович Семеха-Мироненко. Моя бабуся написала йому листа, де розповіла про мого дідуся і попрохала підтримки. Річ у тому, що Олександр Васильович і до того допомагав людям, які опинялися в подібних ситуаціях, і моя бабуся про це добре знала.

Моя бабця була чистокровною українкою. Дівоче прізвище її матері було Щегленко, а дівоче прізвище матері її матері було Шевченко. Народилася вона в Євпаторії 1919 року, навчалася в тій самій школі, в якій потім навчалася моя мама, а потім і я. Але бабуся моя вивчала в школі кримськотатарську мову, яку, в принципі, знала і без школи, бо кримськотатарська мова за ті часи була мовою спілкування в Криму. Більшість її подруг були кримські татарки. Її ім'я було Олена, але всі пестливо називали її Лєйля, бо в тому мовному середовищі це було звичніше і природніше. Я завжди чув, як її сестри, що були частиною родини, в якій я ріс і виховувався, завжди називали мою бабцю Лєйля, навіть коли вона була вже старенька. Сестер у неї було дві: мої тітка Ніна і тітка Тіма. За документами їхні імена були Ніна Олександрівна та Ірина Олександрівна. Чому ж Ірину Олександрівну всі в родині називали Тімою? Бо насправді вона була Фатімою, молодшою дочкою друга мого прадіда, яку в трагічну ніч депортації кримських татар 18 травня 1944 року він на прохання друга забрав до себе і зробив їй документи, за якими вона була його рідною донькою.

Олександр Васильович відповів на лист моєї бабці: «Добре, доню, приїздіть, зроблю для вас все можливе. Доведеться змінити твоєму нареченому деякі документи, щоб НКВС більше не чіпав його. Я подбаю, щоб вам в Євпаторії добре жилося». Як обіцяв, так і зробив: згідно з новими документами мій дідусь став росіянином пролетарського походження з чистим минулим, а не поляком дворянського походження з ГУЛАГу, і НКВС його більше не чіпав. Проте мій дідусь співав мені українські колискові, які в його дитинстві співала йому його мати, а у 70-х роках листувався польською мовою зі своїм рідним братом Олесем, який теж якось вижив і мешкав у Польщі, в місті Лодзь зі своєю дружиною бабцею Стахою.

Я не пам'ятаю свого прадіда. Він казав, що не помре, доки не потримає на руках свого правнука. Він завжди виконував усі свої обіцянки. Цю теж він виконав. Того дня, коли моя мама принесла мене з пологового будинку, він потримав мене на своїх руках, поблагословив мене на щасливе життя, посміхнувся і помер. Всі люди, які знали його, завжди казали мені про нього лише добре, і всі в нашій родині його дуже любили. Тож я ніколи не зречуся свого прадіда, колишнього офіцера НКВС Олександра Васильовича Семехи-Мироненки, і завжди з любов'ю та вдячністю згадуватиму його у своїй «автобіографії до четвертого коліна» скрізь, де її в мене вимагатимуть пред'явити.

Телефон: +38 (044) 568-07-18

Мобильный: +38 (063) 630-97-17

Email:  p.v.orlov@gmail.com