Петро Рух. Оповіданнячка

Мій тато — мій гуру. Коли мені було дев'ять років, він сказав мені:
— У близькому майбутньому ти почнеш хотіти сексу. Це змусить тебе відчути потребу в гуру. Зараз тобі навіть не уявити, наскільки людина може бути розгубленою, безпорадною і небезпечною для себе і для інших перед лицем деяких своїх бажань та потреб. Сексуальні бажання і сексуальні потреби — найнебезпечніші та найбільш неоднозначні бажання і потреби людини. Без допомоги гуру вони стають причиною невдоволення, мучення та трагедій. Але якщо в тебе є гуру, ти зможеш досконалим способом задовольняти ці бажання і потреби. І кращого гуру, ніж я, тобі не знайти. Май на увазі. Щойно це в тебе почнеться, звертайся до мене за допомогою.
— Добре, — відповів я, — дякую.
— Але насправді тоді буде вже пізно.
— Чому?
— Бо секс без любові позбавляє щастя. До того як ти почнеш хотіти сексу, ти повинен навчитися любити. Ти дружиш з якоюсь дівчинкою?
— Ні.
— Чому?
— З дівчатами не цікаво. У мене з ними нема нічого спільного.
— Як нема? У твоєму класі дівчаток більше, ніж хлопців.
— То й що? Що в мене з ними спільного?
— Навчання, наприклад. Дівчата зазвичай вчаться краще за хлопців. У вашому класі хто краще вчиться — хлопці чи дівчата?
— Дівчата. Саме через це вони такі задаваки. А задавак ніхто не любить. І я теж не люблю.
— Зрозуміло. А тепер уяви, що за кілька років тобі хотітиметься сексу з дівчатами. Важко уявити? Проте саме так це і буде, з імовірністю 95%. Дев'яносто п'ять відсотків чоловіків хочуть сексу з жінками. І тільки п'ять відсотків — геї. Тож ти повинен навчитися любити дівчат. І це потрібно почати зараз. Бо до того часу, коли тобі почне хотітися сексу, в тебе має бути дівчина, яку ти кохатимеш і яка кохатиме тебе. Почни придивлятися до дівчаток. Спробуй помічати в них щось добре, цікаве. І коли в тебе виникне цікавість до якоїсь дівчинки, подружися з нею.
Я обміркував слова тата і вирішив, що геєм я бути не хочу. Хоча мені було тоді ще незрозуміло, що таке сексуальне бажання, але якщо воно неминуче мало до мене прийти, мені було огидно уявити себе тим, хто сує пісюн у попу якогось хлопця та всілякі інші гидкості, які я побачив в інтернеті за запитом "секс хлопця з хлопцем". Їй-бо, хоча те, що я побачив за запитом "секс хлопця з дівчиною", мене також добряче шокувало і я навіть засмутився від думки, що мені цього колись хотітиметься, все ж таки, якщо вже якась сила примусить мене це робити, то краще так: з дівчиною.
Ще розмова з татом змусила мене проаналізувати моє життя. "Чому я дружу лише з хлопцями? Та через те що я сам хлопець. Це ж природньо й логічно — дружити з такими ж, як ти. А ще через те що ми, хлопці, кращі за дівчат. Це навіть не потрібно нічим обґрунтовувати. Це є певна річ. Аксіома, як в алгебрі. Стоп. А чи дійсно існує така аксіома? Чи, мабуть, це стереотип? От чого я геть не хочу, то це мати хибні переконання на ґрунті загальноприйнятих штампів. До речі, чи настільки загальноприйнятих? Так вважають усі хлопці. А дівчата, мабуть, впевнені, що найкращі вони. Сто відсотків, вони так думають. Інакше б вони не задавалися. Виходить, що я тут стикнувся з суб'єктивною думкою, а геть ні з якою не аксіомою".
Я став гортати в пам'яті враження і спогади, пов'язані з дівчатами. "Звісно, мерзенні істоти. Наклепниці, зануди... Навіть краще не перелічувати. А хлопці? Ну от дійсно, навіщо я так узагальнюю? Адже якщо бути цілковито відвертим, то, коли я кажу "хлопці", вкладаючи в це слово все найкраще, що я в нього вкладаю, я ж насправді маю на увазі себе. Бо хлопці в цілому — це ще ті тварюки. Жодна дівчина неспроможна на все те насильство, жорстокість, грубість, бездушність і садизм, який проявляють хлопці". Згадавши все зло, яке завдали хлопці мені та багатьом іншим, я раптом збагнув, що в дійсності дружу з дуже поганими створіннями. Це був мій перший досвід просвітлення: я раптом усвідомив, що дівчатка нічим не гірші, а скоріше навіть набагато кращі за хлопців. Це наче полуда спала з моїх очей. Отож воістину мій тато — мій гуру.

Прийшовши наступного дня до школи, я з величезною цікавістю став спостерігати за всіма дівчатками, яких там зустрічав. Нічого поганого не помітив. Насправді все погане, що у мене з ними асоціювалося, ґрунтувалося на якихось окремих враженнях, а не на тому, що я бачив щоденно. А щоденно я їх просто не помічав. А тепер став помічати. І виявилося, вони — прикольненькі, миленькі, гарненькі такі людинки. Ось коли я збагнув значення слова "няшечки". Воно першим спало мені на думку того дня, коли я вперше розглядав дівчаток у школі. Причому я зауважив за собою, що понад усе зворушували мене першоклашечки. Особливо одна мала. "Ну така чарівниченька! І личенько таке розумненьке, спокійне. Як я раніше її не бачив? Адже в одній школі вчимося".
На перерві після другого уроку, коли я вже був упевнений, що хочу дружити з цим янголятком, я підійшов до неї і сказав:
— Привіт, мала! Як твоє ім'я?
— Даша.
— А моє Паша. Тебе ніхто не кривдить? Ти така маленька, беззахисна. Якщо хочеш, буду твоєю підпискою.
— Я не маленька. Я вже доросла. Але підписка мені потрібна. Дякую.
— Ще можу допомагати тобі з навчанням, — сказав я і аж прийшов у захват від цієї думки. Адже я геть не так добре вчився, щоб бути в змозі комусь допомагати в навчанні. Скоріше сам потребував допомоги. Але першоклашку-то я точно міг підтягнути, якщо потрібно. І уявити себе в цій ролі мені було дуже приємно.
— Дякую. Інколи буває не все зрозуміло, і було б чудово, якби був хтось, хто міг би пояснити.
— Розберемося в усьому, що тобі незрозуміло...
Такий добрий настрій у мене після цієї розмови зробився. Ніби досі в моєму житті не було чогось дуже важливого, такого, без чого життя чоловіка (а я сьогодні раптом відчув себе справжнім чоловіком) неповноцінне і позбавлене якогось дуже важливого змісту, та ось сьогодні це щось у мене з'явилося.
На уроці хлопчик, з яким я сидів за однією партою, спитав мене:
— Чого це ти всю перерву протеревенив з якоюсь малявкою?
"Гопа! — подумав я. — І що ж мені відповісти? Правду точно не варто. Отак, виявляється, буває: нічого поганого не робиш, а доводиться брехати, бо просто тупо не зрозуміють". І збрехав:
— Це ж моя двоюрідна сестричка Даша. Ти що, хіба не знав?
На наступній перерві, коли я знов прямував у бік класної кімнати, біля дверей якої тусувалися ті першоклашечки, серед яких була Даша, мене там зустріли пронизливі оченята її подружок.
— Що тобі треба від Даші? — суворо спитали вони мене так, наче підозрювали в тому, що я — учасник банди, яка викрадає дітей та продає їх на органи.
"А цим що сказати? Що вона моя двоюрідна сестричка? Не прокатить. Кумедно, але доведеться сказати всю правду, як є", — вирішив я і зізнався:
— У мене всі друзі — хлопці, жодної дівчинки. І ось мені раптом здалося, що це якось ненормально, якийсь гендерний дисбаланс. І я вирішив подружитися з якоюсь дівчинкою. Озирнувся по бокам, побачив вашу тусовочку: прикольненькі, миленькі, гарненькі такі людинки. Особливо Даша. Ну така чарівниченька! І личенько таке розумненьке, спокійне. Підійшов, познайомився. Буду її підпискою. І з уроками допомагатиму.
— Ясно. Це нормально. Можеш і з нами подружитися. Нам теж підписка не завадить. І від допомоги з уроками ми також не відмовимося, — відповіли мені миленькі, гарненькі людинки.

— Я послухався твоєї поради і обзавівся сьогодні чотирма подружками, — сказав я татові, коли він прийшов з роботи.
Судячи з мовчазного виразу обличчя мого гуру, він був дуже задоволений своїм учнем.
— Проявлений зовні гуру — це лише верхівка айсберга. А головний Гуру — в серці. Головний Гуру — це Бог, який дає одкровення зсередини. Якщо ти бачиш, що проявлений зовні гуру й Гуру в серці разом, узгоджено ведуть тебе одним шляхом, це означає, що проявлений зовні гуру — той самий, котрий тобі потрібен, — ось усе, що сказав мій тато у відповідь на мою новину.

Подружок Даші звали Настя, Юля та Христина. Вони всі вчотирьох займалися в танцювальній школі і відразу ж запропонували мені теж записатися в їхню групу. І найбільш дивовижне — ця ідея мені дуже сподобалася. І хоча викладачка танців сказала, що це група для шестиліток та семиліток, а мені вже дев'ять, дівчатка переконали її взяти мене в групу. Вірніше, це зробила Даша, наговоривши, що на вербі груші, а на осиці кислиці:
— Ми взяли над ним шефство. Він — хуліган і злочинець, стоїть на обліку в дитячій кімнаті міліції. А ми — активістки міжнародної організації "Юні перевихователі рецидивістів". Якщо ви не візьмете Пашу в групу, він замість наших занять нюхатиме кокаїн, крастиме самокати в дітей та братиме участь у різанинах між кланами малолітніх гангстерів, під час яких його заріжуть. Школа танців повинна допомогти нам у нашій програмі реабілітації. Це дуже важлива місія.
Недарма ж я відразу звернув увагу, що в неї розумненьке личенько.

Дивовижно, наскільки сильно змінилося моє життя завдяки нашій дружбі, наскільки воно стала цікавішим, багатшим і змістовнішим. Справді це було геть інше життя. Геть. Я полюбив дівчаток прекрасною любов'ю друга та брата. Я захищав їх від хуліганів, для чого мені довелося піти ще й на секцію айкідо. Я опікувався їхніми успіхами в танцях і навчанні. Я дбав про їхнє щастя. І як же був від усього цього щасливий я сам! Адже мої дівчатка були дуже успішні в танцях і навчанні та були такими вмиротвореними, життєрадісними, веселими, щасливенькими дівчатками! До речі, я й сам значно покращив свою успішність у школі, славився як танцюрист, особливо в парі з Дашею, і вже мав синій пояс айкідо.

Так ішли роки. Ми росли. І я з жахом чекав, коли ж мене довбануть ці неминучі страшні сексуальні бажання і потреби — найнебезпечніші та найбільш неоднозначні бажання і потреби людини, перед лицем яких я буду розгубленим, безпорадним і небезпечним для себе та інших. Як я хотів би, щоб я був винятком з правил і залишився асексуальним, як дитина, на все життя.
Спостерігаючи за своїми однолітками-хлопцями, я збентежено помічав ознаки того, що багатьох з них уже довбало. Деколи це було набагато жахливіше, ніж навіть я міг уявити. Але в мене все було добре. У мені ця ж сама сила проявлялася геть інакше: як екстатичне натхнення, що спонукало мене ще сильніше любити моїх чарівливих юних подружок, ще трепетніше опікуватися їхньою безпекою, ще чудовіше танцювати з моєю коханою Дашею, ще наполегливіше відточувати бойове мистецтво. У мені ця ж сама сила проявлялась як ЛЮБОВ.

Та все ж таки прийшов день, коли я звернувся за допомогою до свого гуру:
— Тату, допоможи. Я дуже хочу сексу з Дашею. Але я нічого толком не знаю, крім того, що необхідно обов'язково користуватися презервативом. Навчи. Ти сам запропонував. І ось це стало потрібним.
— Ти кохаєш Дашу?
— Так.
— Вона про це знає?
— Я їй не казав.
— Треба сказати. А вона тебе кохає?
— Не знаю.
— Треба дізнатися.
Наступного дня:
— Я сказав. І спитав. Вона мене кохає.
— Ти хочеш прожити з нею разом усе життя, щоб ви були родиною, щоб у вас були діти й онуки?
— Так.
— Вона про це знає?
— Я їй не казав.
— Треба сказати. А вона хоче прожити з тобою разом все життя?
— Не знаю.
— Треба дізнатися.
Наступного дня:
— Я сказав. І спитав. Вона хоче прожити разом зі мною все життя.
— Тоді скажи їй: "Кохана, твоє тіло дуже бажане для мене. Я жадаю близькості з тобою. І коли б ти не захотіла близькості зі мною, знай, що я завжди готовий і чекаю, коли ти даш мені знак це зробити. Про контрацепцію не турбуйся, я обов'язково користуватимуся презервативом".
Наступного дня:
— Я сказав. Вона відповіла: "Добре, коханий. Дякую. Я щаслива".
— І що ти відчуваєш?
— Я відчуваю щастя. Моє бажання переведено в стан готовності до його неминучого здійснення в любові. Цей стан дуже гарний і кайфовий. Дякую, тату. Але хіба ти не розповіси мені, які дії я матиму здійснювати, коли момент близькості настане?
— Ні, не скажу. Це розповість тобі з серця головний Гуру — ЛЮБОВ.

Зараз у нас з Дашею чотири донечки — чотири дуже кохані, миленькі, гарненькі людинки з розумненькими, спокійними личеньками. Деякі з них уже ходять у школу, та всі вони займаються танцями. Ми назвали їх Настінька, Юлінька, Христиночка і Дашінька. Міцна, ніжна дружба з синами наших подруг Насті, Юлі та Христини компенсує дівчаткам брак рідних братів. А мабуть, колись хтось з них стане нашим зятем.

Я повсякчасно відчуваю величезну вдячність і любов по відношенню до двох моїх гуру. Я довго міркував, чому мій тато, коли запропонував мені себе в якості гуру, акцентував увагу на темі сексуальної енергії, а не на якихось інших аспектах життя. І дістався висновку: бо головне завдання, що стоїть перед кожним хлопчиком, — стати справжнім чоловіком, трансформувавши егоїзм і хіть на ЛЮБОВ.



Коли Рабіновича спитали, хто познайомив його з його дружиною, він відповів:
— Я нікого не звинувачую.
Подібно цьому славнозвісному герою одеських анекдотів, я теж нікого не звинувачую, але на відміну від нього, хочу ще й подякувати всім винахідникам, причетним до створення інтернету. Адже наша лав сторі розпочалася саме завдяки цьому корисному винаходу. Любі сере Тімоті Джон Бернерс-Лі, пане Вінтоне Ґрей Серф, пане Роберте Елліот Кан та інші генії, що сплели віртуальну мережу, яка з'єднала наші серця, дуже вам дякую. Прочитайте нашу лав сторі і дізнайтеся, наскільки добру справу ви зробили.

Отже, того дня я увімкнув свій комп'ютер, під'єднав його до віртуального світу і подивився у свою віртуальну поштову скриньку. Там був віртуальний лист, розісланий підписникам групи, членом якої я був, що містив аудіо файл з саркастичною пісенькою на музику композиції "Girl" групи "Бітлз":
"Я спізнився, й ти мене чекала стільки часу!
Та все пробачаєш ти мені.
Я купив тобі два черствих пиріжечка з м'ясом.
Потім ми сиділи у кині.
Ах, Галю, Галю.
А в кині була така цікавая картина!
Хтось когось по голові лупив.
Потім ми взяли в аптеці три презерватива
І щось від прищів та від лупи.
Ах, Галю, Галю..."
Мелодія сповненої романтики бітлівської "Girl" піддавала пісні гротеску. Співала дівчина. Прекрасним, чарівним голосом.
Я негайно відповів на лист (при чому мою відповідь отримали всі учасники групи — саме в такий спосіб в ній було влаштоване спілкування): "Пісня дуже прикольна. Виконання просто супер. Хто автор? І хто виконавиця? Цікаво було б послухати щось ще з їхнього репертуару".
Відповідь від автора листа була така: "Автор і виконавиця пісні мені невідомі".
Але кількома днями пізніше я отримав емейл від незнайомої мені Орести Полісяниної з таким змістом: "Добрий день, Оресте! Я — підписниця групи "Любителі пісень українською", в якій ти висловив свою оцінку моїй пісні "Галя". Що, вона тобі так сильно сподобалася? Я — її авторка і виконавиця. Можу надіслати тобі інші мої пісні, якщо хочеш. Я не написала б тобі цього повідомлення, якби твоє ім'я не було Орест. Щось у цьому є. Бувай! Ореста".
Хоча, напевно, коли Олеги знайомляться з Ольгами, а хлопці Олександри з дівчатами Олександрами, це теж цікаво, але ж Орест і Ореста — імена доволі рідкісні, тож я розумів, чому моє ім'я вплинуло на те, що Ореста мені написала, якщо це все не було брехнею, вигаданою з якоюсь підступною метою або просто задля розваги.
"Привіт, Оресто! — відповів я віртуальній дівчині з ціллю перевірити її реальність. — Це круто! Напиши мені, будь ласка, номер свого телефону, якщо ти не проти. Я хотів би з тобою поговорити".
"Хочеш почути мій голос, щоб переконатися, що пісню співаю дійсно я? Прошу: [номер телефону]", — була відповідь.
Я зателефонував. Це була вона. Той самий прекрасний, чарівний голос.
— Можу заспівати, — засміялася вона. Сміялася вона теж дуже гарно.
— Заспівай, будь ласка.
— Я спізнився, й ти мене чекала стільки часу! Та все пробачаєш ти мені. Я купив тобі два черствих пиріжечка з м'ясом. Потім ми сиділи у кині. Ах, Галю, Галю... — проспівала Ореста.
— Де ти живеш? — спитав я, коли вона припинила співати.
— У Ковелі. А ти?
— Я в Одесі. Надійшли мені, будь ласка, інші твої пісні.
— Добре. Бувай!
— Бувай!

Інші її пісні, які вона мені надіслала на пошту, мали приблизно такий самий стиль та зміст, що і "Галя". Їхня основна думка була така: любов і чарівні казки про принцес та принців вигадані, щоб дурити дітей, так само як Санта Клаус. Вона співала їх теж без інструментального супроводу. Один лише її голос. Він дійсно був надзвичайно гарним. Я навіть записав ці пісні собі на лазерний компакт-диск разом з іншими українськими піснями, які я полюбляв слухати.
Впродовж кількох років я отримував від Орести її нові пісні. Одну-дві пісні на рік. А потім вона припинила їх мені слати, мабуть, через те що припинила їх писати.

Пройшли роки. Ми зробили Революцію Гідності, після якої прямо з Майдану відправилися на Донбас захищати Україну від кацапів. Це була жорстока війна з великими втратами, перемогами та поразками. Одного разу до нашого добробату прибула дівчина неймовірної краси. Справдешня казкова принцеса. Її взяли снайперкою в першу роту (я був у другій). І вона відразу почала круто валити кацапів. Казали, що вона була кандидаткою в майстрині стрілецького спорту. Її позивний був Галя. Пару разів я з нею перетинався на відстані, але навіть не наважувався до неї наближатися. Хоч я був красунчиком і вмів зваблювати принцес, але ця була принцесою всіх принцес. І я не мав сумнівів, що її хлопець — якийсь принц усіх принців і що я не маю аж ніяких шансів мати успіх у залицяннях до неї. Та й не до залицянь було тоді. Ми вели запеклі бої за звільнення Мар'їнки. І врешті звільнили, підійшовши майже впритул до окупованого Донецька.
Під час тих боїв я втратив багато побратимів, але сам лише отримав пару несерйозних контузій, на які ми тоді навіть не звертали уваги. Але одного дня мене-таки було неслабенько пошкоджено, і після тривалого лікування я повернувся не до строю, а додому.

А наприкінці грудня мене запросили на ветеранський захід з приводу католицько-протестантського Різдва (так ми його називали, хоча потім я дізнався, що наприкінці грудня Різдво святкують і в багатьох православних країнах теж), влаштованого західними спонсорами, де я зустрів одного хлопця з нашого батальйону. Завелась у нас із ним бесіда на тему реабілітації. Реабілітація є дуже необхідною штукою. Війна сильно зносить бійцям дахи. І їх потрібно ставити на місце.
— Зносить. І буває, що зносить раптово, — підтвердив цю думку побратим. — Була в нашому взводі дівчина-снайпер. Позивний Галя. До речі, вона — твоя тезка жіночої статі, її ім'я Ореста. Кандидат в майстри стрілецького спорту. Завзято дірявила кацапів та сепарів. Але недовго. Одного дня, повернувшися з завдання, несподівано сказала: "Я більше не можу. Мені більше не можна цього робити. Я повинна зупинитися негайно. Інакше потім мою психіку вже не вдасться відновити". Залишила гвинтівку та поїхала додому.
— Я в своєму житті знав лише одну дівчину на ім'я Ореста. Та й не те щоб знав. У мене є кілька її пісень. Вона сама їх написала. При чому одна з її пісень називається "Галя". Її прізвище Полісянина.
— Правильно. Ореста Полісянина — це саме вона і є.
У мене в рюкзаку був плеєр. Уже не дисковий, а mp3. Усі пісні Орести я на нього переніс. Отже, я увімкнув "Галю".
— Прикольна пісня. Я чув, як вона її співала, — сказав мій побратим.
Любі генії, хіба ви не здивувалися б на моєму місці такій інформації? Я дуже здивувався. Вона спричинила появу в мене двох запитань. Чого б принцеса всіх принцес писала такі пісні? І як дівчина, досвід якої переконав її, що любов і казки про принцес та принців вигадані, щоб дурити дітей, так само як і Санта Клаус, могла бути принцесою всіх принцес? Ви хочете мені сказати, що це не два запитання, а одне й те саме, просто по-різному сказане? Згоден.
Бажання отримати відповідь на нього, тобто цікавість, а також віра в любов, казки про принцес та принців разом зі сподіванням на чарівний подарунок від Санта Клауса, спонукали мене знайти номер Орести, який досі був використаний мною лише один раз, але ж перебував у базі моїх контактів, і зателефонувати їй. І в підтвердження того, що ні чарівні казки, ні Санта Клаус не є вигадкою, вона відповіла на мій дзвінок і сказала:
— Привіт, Оресте! Ого, ти зберіг мій номер!
— Привіт, Оресто! Зберіг. Так само як і ти мій.
— Я припинила писати пісні, а через це і надсилати тобі емейли.
— Я так і подумав, коли вони перестали приходити. Слухай, я щойно дізнався від побратима, що славетна снайперка Галя з нашого бата, яка влітку люто кошмарила кацапів, це ти. Ми тут зараз в Одесі тусуємося на ветеранському заході й подумали, що було б добре, якби ти приїхала до нас на різдвяно-новорічні дні. Ми б тобі влаштували файну святкову реабілітацію.
Ореста прийняла мою пропозицію, що було ще одним підтвердженням того, що ані чарівні казки, ані Санта Клаус не є вигадкою.

Ми сиділи в пабі, пили шампанське: я і принцеса всіх принцес. Запитання, яке мучило мене понад усе, ніяк не наважувалося злетіти з моїх вуст. Нарешті я промовив:
— Чому ти написала свої пісні?
— Бо життя таке. Мої пісні оголяють непоказну правду моєї долі, а також долі більшості таких дівчат, як я.
— Ну таких дівчат, як ти, геть не більшість. Чесно кажучи, таких, як ти, більше нема. Ти — найвродливіша красуня в цьому світі. Я не розумію лише одного: чому ти не взяла участь у конкурсі "Міс Усесвіт" і не перемогла в ньому. Тож, напевно, все, що ти співаєш у своїх піснях — метафори та алегорії. Так?
— Та ні. Жодних метафор та алегорій. Суто реалістичний показ оголеної правди. І не знущайся з мене, називаючи мене красунею.
— Ну почекай, Оресто, яке знущання? А як тебе ще можливо назвати? Хіба що принцесою всіх принцес. Яке відношення до тебе мають прищі та лупа?
— Прищів, слава Богу, я дійсно давно позбавилася. А лупа була не в мене, а у хлопця. Але все одно я невродлива потвора.
— Що ти верзеш? Та мене дивує навіть просто той факт, що ти не дружина або фаворитка якогось олігарха. Бо ти реальна принцеса всіх принцес.
— Ну не дражни мене! Яка я принцеса? Я — потвора, яку Бог геть обділив вродою. І моє життя було саме таким, як я розповіла в моїх піснях, доки я не вирішила для себе, що не матиму більше стосунків із хлопцями. Крім ділових, звісно. З того часу єдиним винятком, коли щось підштовхнуло мене спробувати познайомитися з хлопцем, був той випадок з тобою.
— Спробувати познайомитися з хлопцем? Ти хочеш сказати, що найкрутіші з хлопців навколо тебе не записуються в черги, щоб спробувати познайомитися з тобою? Як таке може бути?
— Слухай, я зараз піду, якщо ти не припиниш так зло з мене глузувати. Я вже давно не та дурепа, яка все всім терпляче пробачала.
На цьому місці в моєму процесорі стався збій. Любі генії, ви як найкращі фахівці в інформатиці повинні розумітися в тому, що зі мною відбувалося. Я спочатку заглючив, а потім завис. А коли розвис, єдина думка, яка в мене з'явилася, мала такий вигляд: ERROR. Я довго роздивлявся, розглядав це повідомлення в моєму розумі, аж поки процесор не став працювати як слід. Тоді я почав міркувати:
"Найгарніша в світі дівчина вважає себе невродливою. Як це може бути?" Щоб з'ясувати це, я сказав:
— Оресто, не ображайся на мене і не йди. Я зараз просто намагаюся зрозуміти дещо, що мені незрозуміло. Будь ласка, допоможи мені в цьому. Дай відповіді на мої запитання, які я тобі поставлю. Просто конкретні, чіткі відповіді на мої запитання. Добре?
— Добре. Запитуй.
— Ти вважаєш себе невродливою?
— Так.
— Чому?
— Бо це так і є.
— Що в тебе не гарне?
— Це якесь безглузде запитання. Бо ти ж сам бачиш.
— Повідомляю тобі: я бачу ідеально, досконало прекрасну дівчину, яка своєю вродою затьмарює всіх красунь, що живуть у цьому світі. А що тобі здається негарним у твоїй зовнішності?
Я не цитуватиму вам наступну частину нашої розмови, зміст якої стисло можна звести до того, що ми з Орестою розглянули всі деталі її зовнішності і з'ясували, що майже все в її зовнішності мало цілком протилежні якості від тих, які, згідно з її переконаннями, роблять дівчину гарною. І на думку Орести, ці "жахливі вади" цілком знецінювали те, що в ній було красивим, і тому вона була "гидкою потворою". Я ж зі свого боку повідомив їй, що кожна деталь її зовнішності відповідає моєму баченню того, що є еталоном досконалої дівочої вроди.
Обговорюючи ці факти, ми обидва дійшли висновку, що не існує об'єктивних критеріїв, на які б ми могли спертися, щоб визначити, чиє бачення є істинним, а чиє оманним, і врешті-решт зійшлися на тому, що це питання цілковито суб'єктивне. Ця тривала високоінтелектуальна розмова відкрила мені очі на реальність того, що насправді я не можу стверджувати, що Ореста об'єктивно є найгарнішою дівчиною в світі, бо об'єктивно найгарнішої в світі дівчини апріорі не може існувати. Я можу лише стверджувати, що Ореста є найгарнішою дівчиною в світі для мене, що вона є еталоном краси в моєму особистому естетичному сприйнятті.
Раніше я ніколи не замислювався над цим, але тепер мені стало ясно, чому, за рідкісним винятком, переможниці конкурсів краси не здавалися мені дуже гарними. А тепер зрозумів: бо їх обирав не я.
— Дякую тобі, Оресто, за те, що ти допомогла мені провести дослідження, в результаті якого я зробив дуже цікаве відкриття.
— Це я тобі дякую, Оресте. Відкриття, яке зробила я, для мене просто доленосне. І тепер я вірю і в чарівні казки про принцес та принців, і в Санта Клауса.
— Сподіваюся, що мені вдасться допомогти тобі повірити і в любов.
— Я дуже хочу, щоб тобі це вдалося.
І мені-таки вдалося.

— Мамо, якщо кожна дівчинка — принцеса, то, коли вона виросте, як призначений їй долею принц впізнає її, щоб одружитися з нею? — якось спитала наша донечка, коли Ореста збиралася проспівати їй на ніч свою нову колискову. Вона вже наслухалася від мами багато чарівних казок про принцес та принців і намагалася на їхній підставі зрозуміти, як влаштовано світ.
— Його очі, його бачення, його сприйняття створені так, що він бачить те, чого не бачить більше ніхто: він бачить, що вона — не просто принцеса, а принцеса всіх принцес, що вона — Міс Усесвіт у його всесвіті. Тож він ніколи не сплутає її з жодною іншою принцесою.
— Значить, кожна дівчинка — Міс Усесвіт? Так, мамо?
— Так, донечку.
— Тоді для чого потрібні конкурси краси?
— Люди часто роблять багато різних дурниць. І конкурси краси — одна з них.
— Я так і подумала: вони некорисні.
— Вони навіть шкідливі, бо вводять в оману дівчат, яким мами не розповіли про це.
— А ти мені розповіла. Дякую тобі, мамо!
— А мені про це розповів твій тато. І потім зробив моє життя чарівною казкою.
— Моє життя теж чарівна казка, мамо.
— Звісно, моя люба. Така властивість чарівних казок: вони поширюються на життя тих, кого торкаються. Тож, живучи в чарівній казці, ти робитимеш чарівною казкою життя всіх, кого ти любиш.
— Дякую тобі, мамо, що ти мене любиш. Я тебе теж люблю.
— Чудово, що ти в мене є, моє щастя.
— Твоє щастя — тато. А я — твоє маленьке диво.
— Ти теж моє щастя.
— Я — твоє маленьке диво і твоє щастя. А ще я — принцеса всіх принцес і Міс Усесвіт мого принца, якого я зустріну, коли прийде час.
— Так, доню. Ти така маленька, а вже розумієш, як влаштовано світ. А тепер заплющ свої оченята і слухай колискову. Це нова. Ти такої ще не чула...



З раннього дитинства і аж до дев'ятого класу я щовечора прохав тата розповісти мені перед сном якусь казку або історію. І тато завжди розповідав. Звідки він знав стільки казок та історій, щоб впродовж кількох тисяч вечорів йому завжди було що мені розповісти? Просто, знаючи, що я щовечора чекаю від нього казку або історію, у вільний час тато готувався до цього. Це давно вже стало його хобі.
Цю історію він розповів мені, коли мені було чотирнадцять:
В одному містечку жив юнак на ім'я Йосип. Його тато був теслею. З дитинства допомагаючи татові в його майстерні, Йосип досконало опанував це ремесло і став працювати разом з татом на рівних. У ті часи життя було набагато простішим, природнішим і стабільнішим, ніж зараз. Люди були справжніми майстрами своєї справи. Речі, які вони виробляли, були досконалої якості, і ними користувалося багато поколінь людей. Батьки передавали професійні секрети і професійне мистецтво своїм дітям, а також залишали їм у спадщину знаряддя праці, зв'язки з партнерами, клієнтуру і все інше, необхідне для успішної професійної діяльності. Так відбувалося впродовж багатьох поколінь. Тож люди не мали страху перед майбутнім, воно було в них визначеним і гарантованим. Кожен мав упевненість у завтрашнім дні та в тому, що він зможе прогодувати і виростити юрбу дітей та забезпечити їм щасливе життя. Усі люди займалися фізичною працею, яка була природною, звичною, корисною для їхнього фізичного та психічного здоров'я. Через це люди були сильні, здорові, психічно стійкі, жили довго і щасливо. Вони не нищили природу, не забруднювали довкілля, тож насолоджувалися первозданною красою нашої чудової планети, їли чисту, здорову, смачну, корисну їжу, пили чисту воду з природних водоймищ і дихали чистим повітрям.
Бути теслею в ті часи означало бути шановною, заможньою людиною, а тому й завидним женихом. До того ж Йосип був гарним, добрим, веселим, життєрадісним, харизматичним хлопцем, і багато дівчат було закохано в нього. Дівчина, яку кохав він, теж кохала його. Їхнє кохання мало довгу, але просту історію: вони жили на одній вулиці і з дитинства дружили ніжною, зворушливою, міцною дружбою. Це про них були вигадані оті дитячі дражнилки на кшталт "тілі-тілі-тісто, жених та невіста, хочуть заховатись, щоб поцілуватись". Тож Йосип з Марійкою — так звали його кохану — вже давно домовилися одружитися і отримали на це згоду батьків. Єдине, на що вони чекали — коли дівчина сягне віку, в якому закон дозволяв вступати в шлюб.
І цей довгожданий момент незабаром мав статися. Уже навіть було визначено дату укладення шлюбу та весілля. Аж раптом, коли до цієї дати залишалося кілька тижнів, Марійка сказала Йосипові при зустрічі:
— Коханий, я вагітна.
Йосипа наче блискавка вдарила. Адже в них з Марійкою не було жодного статевого акту — вони терпляче чекали на першу шлюбну ніч попри сильний потяг одне до одного, бо цього вимагали релігія, закони суспільства та накази їхніх батьків. "Як це могло статися?! З ким моя кохана мала секс і чому?! Хтось зґвалтував її? Чи підмішав їй у пиття зілля, що спричиняє нездоланне сексуальне бажання, якому неможливо протистояти і яке примушує людину негайно вдовольнити його проти її волі? Так чи інакше, сталося щось жахливе й огидне!" — думав хлопець в розпачі.
Обнявши свою кохану та притиснувши її до свого серця, зі сльозами на очах Йосип поставив їй усі ці запитання.
— Це не було ані жахливим, ані огидним. Мене не ґвалтували і нічого мені не підмішували, — почала свою відповідь Марійка з очевидним наміром розповісти хлопцеві, як сталося те, про що він питав, але цих її слів було достатньо, щоб його розпач сягнув розміру безмежної прірви. Думка, що його наречену скривдили, розривала йому серце. Але від думки, що вона віддалася іншому без примусу, знаходячися в цілком адекватному стані, а зараз без тіні каяття розповідає про це, його серце згоріло в попіл. Відштовхнувши дівчину від себе, Йосип відвернувся і пішов геть.
Намагаючися вгамувати нестерпний біль, хлопець схопився за роботу, яка мала бути зроблена ним того дня, як за рятувальний круг, що повинен був врятувати його від божевілля. Жодна робота, яку Йосип виконував у своєму житті, не була зроблена настільки ретельно і якісно, як того дня. Я навіть наважуся припустити, що жодна робота в світі, яка будь-коли виконувалася людиною, не була зроблена настільки ретельно і якісно, як та робота, що її зробив того дня Йосип.
Закінчивши свою справу, хлопець пішов, куди вели його ноги, аби побути на самоті та добряче обміркувати те, що сталося, а головне — зрозуміти, що він тепер повинен зробити. Шквал почуттів вже не так збивав його з ніг, і він був здатний думати хоч трішечки зважено. Проблукавши до пізньої ночі і передумавши безліч думок, Йосип прийняв єдине рішення, яке здавалося йому правильним у цій ситуації: піти наступного дня до Марійки і вислухати все, що вона розповість йому.
Отже, наступного дня хлопець прийшов до своєї нареченої і в місці, де їхню розмову ніхто не міг почути, попрохав її розповісти, що сталося.
— Ти мене вчора хибно зрозумів, коханий. Ти подумав, що сталося щось погане. А справді було ось що. Якийсь нетутешній юнак, неймовірно гарний та осяйний, завітав до нашої хати й увійшов до моєї кімнати. Ніколи в житті я не бачила такої прекрасної, чарівної істоти, — розповідала Марійка. — І мелодійним голосом, звуки якого я досі чую в своїх вухах, той хлопець сказав мені: "Радій, благословенна дівчино, Бог з тобою! На тобі Його ласка. Дух Святий зійшов на тебе, і сила Всевишнього тебе обгорнула. У лоні твоєму Його син. Після того як ти його народиш, вигодуєш та виховаєш, він стане великим царем, і царюванню його не буде кінця". "Як же я можу народити дитину, якщо я незаймана?" — здивувалася я. "Нічого немає неможливого в Бога. Це просто Боже диво", — відповів юнак і пішов. І з тієї миті я відчула, що я вагітна, і зраділа чистою, солодкою радістю, якої ніколи не було в мене раніше.
Хоча Йосип був певною мірою романтиком і вірив у дива, але в його уяві склалася дуже чітка картина того, про що він щойно почув. І диву в цій картині місця не знаходилося. В цій картині був невідомий красунчик, якому вдалося не лише спокусити його наречену, а й настільки зачарувати її, що вона тепер говорила про нього так, як дівчина, що втратила розум від його чар.
Попри свою молодість Йосип добре розумів людей. Тож він чудово уявляв, як працює психіка незайманої дівчини, в якій буяє ще нереалізована почуттєвість, коли вправний спокусник застосовує все своє вміння і, натискаючи на певні кнопочки, вмикає цю її почуттєвість у режим чарівного дива. У цей момент дівчина забуває все. Спокусник здається їй Божим янголом, який заслоняє своїм яскравим сяйвом усе, що вона знала, цінувала й любила до того. Все інше здається їй у цей момент маною, яка примарилася їй, але тепер розчинилася в захваті почуттів, що розлилися нестримною повінню, змінивши раптом весь її світ. Але дуже швидко це запаморочення проходить, залишаючи за собою прикрі наслідки: зіпсовану репутацію, втрачені стосунки з коханим чоловіком, вагітність байстрюком, який муситиме рости без батька, і доля матері-одиначки, яка в дійсності дорівнює долі злиденної жебрачки в порівнянні з тією долею, яка відкривалася їй до цього запаморочення.
Коли наречений дівчини терпляче чекає на першу шлюбну ніч, не дозволяючи собі діяти по відношенню до неї як спокусник, імовірність того, що з його коханою станеться така прикра історія, дуже велика.
І врешті, Йосип чесно здавав собі справу, що йому самому вряд чи вдалося б утриматися від статевих стосунків з чарівливою красунею, яка спробувала б тиснути на кнопки його почуттєвості з метою його спокусити. Він був цілковито впевнений, що практично кожний хлопець не встоїть проти такої спокуси, просто це не матиме для нього таких катастрофічних наслідків, як для дівчини, і навіть, скоріш за все, про це ніхто ніколи не дізнається.
Дивлячися на свою наречену і обмірковуючи те, що з нею сталося, Йосип відчував, як на зміну його егоїстичного болю до нього стукає співчуття до цієї дівчини, яку він кохав усією своєю душею, та до її дитиночки, яка не була ні в чому винна, яка ще навіть не народилася і яка потребуватиме опіки, захисту, матеріальної та психологічної підтримки, потребуватиме батька, якого вона з любов'ю називатиме тато. Хлопець відчував, як його серце, якого торкається це благодатне, прекрасне, добре почуття, воскресало і перетворювалося зі спаленої мертвої пустелі в благодатну, прекрасну, родючу оазу.
— Так, Марійко, вчора я хибно тебе зрозумів. Даруй мені, будь ласка, мою вчорашню поведінку. Кожна дитина — Боже диво. Кожна дитина — Божа донька або Божий син. Не ми творці наших дітей. Ми — лише ті, кому Бог довірив, доручив найвеличнішу, найпрекраснішу, найсолодшу місію: допомогти їм отримати народження, допомогти їм стати щасливими і поширювати щастя далі, — нарешті сказав він Марійці, яка чекала на його реакцію...
На цьому місці я заснув, сповнений щасливих почуттів від почутого, а наступного дня тато розповідав мені вже геть іншу історію.
Пізніше я зустрів текст, з якого, як я зрозумів, тато взяв сюжет для своєї розповіді. То було Євангеліє від Луки. Але... Мені здається, що версія від тата описує те, що сталося справді. Бо Бог, яким я Його знаю й люблю, проявлений у всій повноті саме в ній. Найдивовижнішим Божим дивом є те диво, під час якого любов, що є найкращим щастям, нищить егоїзм, що є найгіршим болем. Тож моє улюблене Євангеліє — Євангеліє від тата.



В одинадцятому сторіччі вченим київським ченцям було доручено написати книгу на замовлення князя Ярослава Мудрого. Вони виконали завдання згідно з наказом — і плід їхньої роботи дійшов до нас під назвою "Повість минулих літ". Що їм сказали написати, те вони й написали. Вийшло в них гарно. А історія про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либідь мене завжди взагалі просто зворушувала.

Але чого я не люблю, то це безальтернативних версій, особливо коли вони перетворюються на "загальновідомий факт", попри те що ніяким фактом не є. Я вважаю, що, маючи кілька однаково не доведених гіпотез, кожен з нас має право обрати собі як базову ту, яка йому більше подобається. Як сходознавець я вивчав усе, що стосується Імперії гунів, і думка деяких істориків, що Київ був її столицею, особисто мені подобається набагато більше.

Я розумію князя Ярослава, який хотів об'єднати слов'ян навколо чогось споконвічно слов'янського. Але не існує нічого споконвічно слов'янського, бо, скільки б ми не називали себе слов'янами, справді ми — нащадки всіх народів, які мешкали на теренах України впродовж усієї історії людства. І мені страшенно подобається усвідомлювати себе нащадком не лише слов'ян, а й аріїв, скіфів, сарматів, гунів, які перемішувались, асимілювались, інтегрувались, щоб врешті стати українцями.

Через це для свого чергового оповіданнячка з лав сторі я обрав Київ тих часів, коли він був столицею Імперії гунів. Припустімо, тоді він міг називатися Киї, що гунською мовою означало берег ріки.

Отже, дівчину звали Сигин і вона була дочкою гунського тисяцького. Імперія повсякчас вела завойовницькі війни, тож Сигин дуже рідко бачила свого батька, але сильно його любила. За соціальним та майновим станом їхня родина майже дорівнювала родині кагана, дочки якого були її подружками.

А хлопець був полянином-землеробом на ім'я Вашак. Його родина вирощувала спельту. Разом зі своїми братами, сестрами, батьками, дядьками, тітками, дідусем та бабусею він мешкав у кількох верстах від Киї на їхньому сімейному хуторку.

Принцеса Сигин, як він її називав, любила скакати верхи повз їхнє поле і за річкою Сирець тайкома танцювати на галявині, схованій у лісовій хащі посеред болота, прохід до якої через драгву знала звідкись лише вона. Вашак побачив її танець не випадково, збираючи там малину, ні. Це було б неможливо, бо та галявина була схована від усього світу густими хащами, навколо яких затаїлися мочарі, готові засмоктати кожного, хто на них ступить. Хлопцеві просто стало цікаво, куди принцеса Сигин прямує і звідки повертається майже щодня повз їхнє поле, і він її вистежив.

Таких танців, які вона танцювала, Вашак ніколи ніде більше не бачив. Відпустивши коня за пів версти до місця, дівчина пішки проходила потаємною стежкою до своєї галявини, ставала посеред неї, заплющувала очі, підіймала руки вгору і починала свої танці, спочатку повільно, потім все хутчіше й хутчіше, інколи раптом зупиняючись, опускаючись додолу і качаючись по траві, а потім знову підводячись і виконуючи неописанно чарівні рухи своїм гнучким, струнким, дивовижно гарним дівочим тілом. Деколи йому здавалося, що красуня танцює не сама, а з невидимим партнером. Це було настільки чарівним, що Вашак був упевнений, що людські очі не бачили нічого прекраснішого за танець Сигин.

Щодня у відомий йому час хлопець чекав у засідці біля галявини появи Сигин. І майже щодня в захваті спостерігав, як вона танцювала. Так тривало кілька місяців. Вона настільки занурювалася в танець, що нічого навколо не чула. Вашак переконався в цьому, коли необережно поворушився, гучно тріснувши сухою гілкою, а вона не помітила. Після цього він став сміливішим і почав наважуватися виходити зі своєї засідки та танцювати навпроти дівчини, повторюючи її рухи, які він уже встиг запам'ятати. Її очі були заплющені, вона не бачила, не чула й не здогадувалася, що тепер вона танцювала вже не сама.

Так тривало ще кілька місяців, допоки хлопець, забувши про необхідність бути пильним, під час їхніх танців випадково не торкнувся принцеси Сигин. Вона це відчула, але не припинила танцювати, а торкнулася його. На її обличчі з'явилася щаслива усмішка. І вони продовжували танцювати, торкаючись одне одного руками й тілами. Вашак розумів, що дівчина не усвідомлювала, хто справді з нею танцює, тож, коли їхній танець дістався кінця, він поквапився сховатися у своїй засідці. Отже, ще кілька місяців вони танцювали з принцесою Сигин так. Це робило її дуже щасливою. Про хлопця я навіть і не кажу. Він відчував, мабуть, найвище щастя, яке здатна відчувати жива істота.

Одного разу, коли вже знов було літо і вони танцювали під дощем, їхній танець перейшов у ті ніжності й ласки, після котрих народжуються діти. Коли вони скінчили, Вашак, як завжди, сховався в засідці. Та раптом його пронизав страх, що Сигин може більше не приїхати сюди. Хлопець не знав, звідки в нього взявся цей страх, бо він не мав жодної здогадки, навіщо вона все це робила, але в ту мить чомусь йому спало на думку, що дівчина може тепер припинити це своє таємниче заняття, і ця думка привела його в розпач. Чим більше Вашак на неї дивився, тим голосніше щось у ній (чи вираз її щасливого обличчя, чи її задумливі очі, чи щось взагалі невловне, непомітне) казало йому, що його страх небезпідставний. Тож врешті він вийшов зі свого укриття на галявину і сказав:

— Кохана, зачекай, не йди. Поговорімо.

Принцеса Сигин не скрикнула, не здригнулася, але на її обличчі намалювався надзвичайний подив.

— Я тебе знаю. Ти полянин-землероб і раніше працював у полі, що знаходиться між Киї та цим місцем, але вже рік я тебе там не бачу. Як твоє ім'я?

— Так, ти дуже примітлива, принцесо. Моє ім'я Вашак. І я вже рік у той час, коли ти проїздиш повз нашого поля, чекаю на тебе тут.

— Я заборонила моїм охоронцям стежити за мною під час цих моїх виїздів з міста. Але ж мене вистежив ти.

— Розкажи, будь ласка, що це було. Що за танці ти танцювала, чому дозволяла мені танцювати разом з тобою, а сьогодні зі мною кохалася?

— Це мої стосунки з Богом. Я танцювала з Богом як Його наречена. А сьогодні Він подарував мені Свою близькість і залишив у мені Своє сім'я. Тож сьогодні останній раз, коли я сюди приїздила. Бо тепер Бог танцює в мені. А мій танець тепер полягає в тому, щоб виносити, народити, вигодувати та виховати Його поширення — Його дитину. Та виявилося, що Бог надіслав до мене тебе, Його представника, і діяв через тебе. Якщо ти любиш мене так, як любить мене Бог, і бажаєш та відчуваєш себе в змозі і далі бути для мене представником Бога, стань моїм чоловіком.

— Я мрію про це з того дня, коли вперше тебе побачив, кохана. Ти була тоді ще геть дівчинкою, а я був підлітком. Але дотепер ця мрія здавалася мені нездійсненною, бо ти — принцеса гунів, а я — полянин-землероб.

— Ти не знаєш про це, Вашаку, але я часто прокрадалася до вашого поля і спостерігала з засідки Божі дива, які там відбуваються.

— Дива? На нашому полі ніколи не відбувалося ніяких див.

— На вашому полі повсякчасно відбуваються Божі дива. Ви кидаєте зернятка спельти в орану землю — і вони проростають, починають зеленіти, підіймаються все вище, а потім колосяться. Коли зерна в колоссю дозрівають, з них варять смачнющу кашу — мою улюблену страву, або мелють на борошно, з якого випікають безліч всілякої смакоти. Ви — чарівники. Ваша діяльність — найпрекрасніша, найцікавіша, найкорисніша робота і найдивовижніше Боже диво. Те, чим займається моя родина, викликає в мене огиду. Я дуже люблю мого батька та моїх братів, і мені надзвичайно шкода, що їхня діяльність така некорисна, така зайва, така примітивна: вони завойовники, які вміють лише поневолювати та привласнювати чуже. Вони не вміють нічого створювати, хоча й кажуть, що створили найбільшу в сучасному світі імперію. Тож найзаповітнішою мрією мого життя було одружитися з землеробом. І коли я бачила на полі тебе, я уявляла, як було б чудово, якби ти став моїм чоловіком і забрав мене до свого хутора.

Існує багато історичних свідоцтв про те, що гуни були мудрими людьми. Мій Вашак відчув це на собі. Він був дуже здивований тим, що для їхнього шлюбу не виникло ніяких завад, і тим, з якою повагою родина його принцеси поставилася до її аргументів, чому вона хоче стати дружиною землероба. Матері та сестрам дівчина навіть розповіла всю історію їхньої зустрічі, бо від них вона взагалі не очікувала нічого, крім розуміння й підтримки. Щодо батька і братів Сигин, то вони були тоді на війні далеко від дому впродовж уже кількох років, і ніхто не знав, скільки ще років доведеться на них чекати. Тож до них було відправлено гінця з листом, у якому дівчина виклала свої думки про Божі дива на спельтовому полі та некорисність діяльності її родини і попрохала благословення на шлюб з Вашаком. Їхня відповідь містила лише шість слів: "Маєш рацію. Одружуйся і будь щаслива".



Я мріяв про донечку. Бо дівчинка — це та мила краса, яка робить життя таким солодким, таким гарним, таким цікавим, яким воно є. Я мріяв про сина, бо хлопчик — це та сила, та енергія, яка опікується цією красою, захищає її, забезпечує її існування. Дівчинка — представниця Ради, тобто Самого Життя, Самої Любові, Самої Краси. А хлопчик — представник Кришня — Самого Бога, завдяки якому здійснюються всі Її бажання. Мудрець Вед, у школі якого я навчався в дитинстві, казав, що серед волхвів немає єдності стосовно вищості Життя й Бога: хтось вважає, що Бог вищий за Життя, а хтось — що Життя вище за Бога. Коли я спитав його, а як вважає він сам, він відповів, що не знає. Але я гадаю, що він знав, але хотів, щоб ми самі знайшли свою власну відповідь у своєму власному серці. І відповідь, що прийшла як плід моєї мудрості, така: Життя й Бог неподільно єдині.

Але ні донечки, ні сина в нас з моєю дружиною Лавантикою не було. Щоразу, коли ми з'єднувалися з нею для зачаття дитини, ми вкладали в це всю нашу любов, та її бракувало для того, щоб зачаття сталося. Любов. Діти народжуються з неї. І якщо в нас вони не народжувалися, значить, наша любов була недостатньою, і значить, нам потрібно було її збільшити. І ми щодня черпали її у Ради та Кришня, звертаючися до Них: "Раде, Кришню, Раде, Кришню, Кришню, Кришню, Раде, Раде". Щоразу, як ми промовляли цю мантру, ми відчували, як наші серця сповнювалися Їхньою любов'ю, а наш розум — Їхньою мудрістю. Нам так подобався цей процес, що ми завжди витрачали на нього цілі наші ранки, після яких нас так перло, після яких ця любов лилася з нас через край таким потужним струмом, а наш розум був таким ясним і проникливим, що вся наша діяльність упродовж дня була надзвичайно плідною.

А діяльність наша була дуже простою і приємною. Ми мали велике поле, де я вирощував спельту, врожай якої майже щороку збільшував наші статки. А моя дружина дбала про те, щоб на нашому столі завжди була смачна їжа, а в нашій хаті завжди панували чистота, затишок, краса і щастя. Також ми брали участь у влаштуванні свят і фестивалів у нашому селі Сунична Галявина, у допомозі тим, хто її потребував, були гостинні та чуйні, мали багато родичів і друзів, з яких складалося все населення нашого села й навколишніх хуторів.

Справді практики самовдосконалення є невіддільною частиною нашої культури. Хоча арії — це назва нашого народу, але людина в нас не вважається арієм, якщо вона просто народилася в родині аріїв. Вона стає арієм, лише сягнувши просвітлення. Бо арій — це рівень свідомості, а не етнічна приналежність. Щодо нас з Лавантикою, ми тоді не вважали себе аріями, нам здавалося, що ми гірші за тварин, бо наших якостей не вистачало навіть на те, щоб народити дитину, тоді як у всіх тварин навколо повсякчасно народжувалися діти. Це не означало, що ми страждали якимось комплексом неповноцінності або не любили себе й одне одного. Це просто означало, що всіх істот навколо ми вважали кращими за нас. І ми хотіли стати такими ж, як вони, щоб пізнати щастя батьківства, тож приділяли нашій практиці набагато більше уваги й часу, ніж наші сусіди, друзі та родичі, бо важко хворі мусять приділяти більше уваги й часу лікуванню, ніж ті, чия хвороба псує їм життя не так сильно.

Ішли роки, ми натхненно продовжували працювати над собою, наповнюючись якостями Ради та Кришня. Результати нашої практики, які ми відчували щодня, були настільки чудовими і робили нас настільки щасливими, що, хоча діточки в нас так і не народжувалися, ми неймовірно насолоджувалися своїм життям, бо любов і мудрість, якими ми наповнилися по вінця, робили якість нашого сприйняття, нашого бачення, наших думок, наших почуттів, наших стосунків із самими собою, одне з одним, з нашим оточенням, з усім світом, а також з Життям і Богом такою глибокою і прекрасною, що цього нам з надлишком вистачало для відчуття всієї повноти щастя. Нам уже нічого не бракувало для щастя. Ми мріяли про дітей уже не тому, що через це хотіли стати щасливими (ні, ми вже були настільки щасливими, наскільки взагалі це можливо, тобто безмежно), а тому, що хотіли поділитися з ними нашим щастям.

Одного разу ми з Лавантикою сиділи на березі річки Перлинна Скарбниця, що протікала біля нашого села. Ми дуже любили дивитися на її кришталево прозорі води, які рухалися повз нас, на качок, гусей та лебедів, які плавали по її поверхні, та на рибок, яких можна було розглянути в її глибинах. Раптом ми побачили човен, що плив сам по течії. Коли він наблизився до нас, ми почули, що в ньому плаче дитина. Я стрибнув у річку, доплив до човна і вліз у нього. У човні лежало загорнуте в рушник немовлятко і плакало, напевно, від голоду. Це видовище відгукнулося в моєму серці величезною хвилею любові та співчуття. Я підігнав човен до нашого берега і приніс малюка до Лавантики. Щойно вона його побачила, її вишиванка стала мокрою від молока, яке раптом полилося з її грудей. А за мить дитиночка вже присмокталася до груді своєї нової мами. Коли ми розгорнули рушник, то побачили, що то був хлопчик. Ми саме так і мріяли: щоб першим був син, а другою — донечка, щоб у нього була молодша сестричка, а в неї — старший брат. Ми вважали, що це ідеально для дітей. І ось перша частина нашої мрії здійснилася. Ми назвали свого первісточка Віван.

Він ріс дуже гарненьким хлопченятком, дуже розумненьким і солодким у спілкуванні. Правда, і бешкетував завзято, але його кумедні пустощі так розважали всіх навколо, що ми жодного разу не почули від сусідів ніяких скарг на нього. Наше життя сповнилося новим, дуже яскравим та цікавим змістом.

А одного дня, коли ми нашою маленькою родиною обідали в нашій великій хаті, до нас на подвір'я раптом примчала колісниця під князівським прапором. З неї вистрибнув витязь у золотих обладунках і прожогом кинувся до нас.

— Ви — Дип, Лавантика й Віван?! — спитав він нас з порога захеканим голосом.

Я кивнув головою.

— Мерщій! Бігом за мною! — сказав витязь, схопивши на руки Вівана і побігши з ним назад до колісниці.

Ми кинулися за ним, застрибнули в колісницю, яка за мить вже летіла геть. Нас везли в Щит, столицю нашої держави, до князівського терема. Коли ми їздили на столичний ринок продавати спельту возами, які тягнули воли, дорога до Щита займала у нас два дні. Але цього разу ми їхали колісницею з шістьма кіньми і тричі пересідали на інші колісниці зі свіжими шістками коней — тож дісталися місця призначення швидше за блискавку. Проте витязь, який нас супроводжував, встиг-таки розповісти нам, що сталося і навіщо нас везли до князя.

У князя Балвіра було вісім дружин, і всі вони народжували йому доньок. У нього було вже за двадцять доньок. І жодного сина. Тієї ночі одна з княгинь, красуня Аша, народила ще одну дівчинку. Це була її друга донечка. Цар обожнював своїх доньок, тож він прийшов побачити й поцілувати свою чергову маленьку принцесу, яка була надзвичайно гарненькою, попри те що щойно народилася і безперервно плакала, не розплющуючи очей. І все ж таки Балвір відчував досаду, бо мріяв про продовження династії. Хоча те, хто має правити нашою державою, визначається голосуванням волхвів, частіш за все волхви обирають нового князя з-поміж синів попередника. Сам він був уже п'ятим коліном своєї династії і хотів би, щоб наступним князем був його син. Але сина в Балвіра досі не було. І від цього йому було дуже прикро.

За годину Балвіру повідомили, що його новонароджена донечка вряд чи виживе, бо вона не тільки не розплющує очі та безперервно плаче, а ще й відмовляється їсти. Лікарі розводять руками, не знають, чим допомогти. У зв'язку з цим було покликано мудреця Васішта і очікувалося його прибуття. Князь негайно знову відправився в палати княгині Аші, де застав велику кількість лікарів і на власні очі побачив, що новонароджена принцеса продовжувала плакати та її оченята були заплющені. Незабаром там з'явився мудрець Васішт. Він узяв дівчинку на руки, сів і довго тримав пальці на її зап'ясті, відчуваючи її пульс. Потім прикрив свої очі, і за кілька митей його дихання припинилося. Через якийсь час мудрець зробив вдих, відкрив очі та мовив:

— Це кохання.

Усі присутні очманіли від такого діагнозу. А Васішт усміхнувся і продовжив:

— Вони кохають одне одного впродовж багатьох своїх утілень і багато разів уже були подружжям. У попередньому їхньому втіленні вони пережили багато тривалих розлук, і якщо порахувати дні, коли вони тоді були разом, вони складуть у сумі лише пару-трійку років. Тож наприкінці життя вона так звернулася до Ради та Кришня, з якими в них уже давно були розвинуті дуже близькі стосунки: "Я так втомилася від розлук! Тому я прохаю Життя й Бога дарувати мені в наступному втіленні таку долю, щоб я жодного дня не прожила в ньому без мого коханого". "Хай буде так", — відповіли Життя і Бог. Отже, якщо якнайшвидше не влаштувати сьогодні її зустріч з її коханим і не віддати її його батькам, щоб вона жила у них як їхня донечка, вона не доживе до ночі. Якщо ти зробиш це, князю, за рік у тебе народиться син.

На запитання Балвіра, де і як знайти коханого дівчинки, Васішт повідомив князю, що його ім'я Віван, а імена його батьків Лавантика та Дип, а також пояснив, де ми жили. І ось тепер ми входили в князівський терем.

Коли я побачив крихітну принцесу на руках мудреця, який продовжував сидіти в очікуванні нас, я відчув величезну любов до неї і величезний страх за її життя. Вона була дійсно надзвичайно гарненькою і, здавалося, вже помирала. Наш Віван підбіг до неї, торкнувся її личенька і, благаючи, мовив:

— Принцесо, не помирай, будь ласка.

Почувши голос Вівана, дівчинка розплющила очі і, дивлячися на нього, заусміхалася слабенькою, але дуже щасливою усмішкою.

Бачачи це, Лавантика в сльозах кинулася до неї, а її вишиванка стала мокрою від молока, яке раптом полилося з її грудей. Усі чоловіки, крім мене, поквапилися вийти, а маленька принцеса за мить присмокталася до груді своєї нової мами.

Дев'ять днів ми гостювали в князівському теремі, а на десятий день воєвода Субал, яким виявився той витязь у золотих обладунках, що привіз нас туди, супроводив нас назад додому на колісниці, навантаженій величезною кількістю подарунків.

Так у нас з'явилася донечка. Ми назвали її Вела. Але Віван все життя продовжував звати її Принцесою.

До певного часу Вела не знала своєї історії і думала, що ми — її батьки, а Віван — її старший брат. А коли вона підросла і поставила Лавантиці запитання, чи можна дівчатам одружуватися з братами, ми зрозуміли, що прийшов час все їй розповісти. Так вона дізналася, чому Віван називав її Принцесою.

Зазвичай, донечка залишає батьківський дім, коли одружується, і це є дуже болісним елементом долі і дівчинки, і її батьків. Але нам усім пощастило, і в нашому житті цього елементу не було. А ще на весіллі Вівана й Вели були присутні князь, княгині, принцеси та принц. А ще поки не було жодного дня, прожитого Велою без її коханого. І наші діти дуже щасливі від цього і дуже вдячні за це Життю і Богові. У них не виникає бажання відпочити одне від одного. Вони подібні раю одне для одного і для своїх дітей. А ми з Лавантикою побачили плоди нашої любові, яку ми змогли зростити в собі через нашу практику: на наших руках виросли чотири щасливі онуки і дев'ять щасливих онучок, а тепер ми пестимо вже й кількох правнуків.

Написано Дипом, сином Дама та Уми, батьком Вівана та Вели, і додано до Книги Роду Поліських Ратаїв.



Природа. Вона прекрасна, багата, добра й щедра. Вона дарує нам все, що потрібно для життя та щастя, частує нас безліччю різноманітних смаків і наділяє нас дивовижними якостями та здібностями.

На кожному кроці ми стикаємося з чудесами природи, які оточують нас скрізь і всюди. Безкраї ліси, населені всілякими тваринами та співочими птахами, повні ягід, горіхів, меду та бурштину. Луки, що буяють травами та квітами. Джерела кришталевої води та її смак, який для мене є найсмачнішим з усіх смаків, що можливо відчути губами, язиком і горлом. Річки, на поверхні яких цвіте латаття та плавають лебеді. В їхніх водах так приємно плавати серед срібних рибок і збирати перлини у молюсків. Чарівні сходи та заходи сонця. Гра сонячного проміння на листі, траві, павутині та краплинках роси. Прекрасна планета Шукра, що завжди з'являється у вечірньому небі над тим місцем, де зайшло сонце. Нічне зоряне небо, що роняє на землю зірки, які ми ніколи не можемо потім на ній знайти.

А яким дивом природи є ми! Наші гарні, гнучкі, граційні, спритні, сильні тіла, кожний рух яких схожий на танець і кожний рух яких спричиняє нам насолоду. Наша сила дозволяє нам зробити все, що ми хочемо. А коли ми об'єднуємо наші сили, ми стаємо всемогутніми. Наші інтуїція й розум — ті чудеса природи, які дивують нас зсередини і завдяки яким ми вміємо робити стільки цікавого й корисного. Ми вміємо вирощувати злаки, овочі, фрукти та льон, ткати з нього, а потім шити наші гарні одежі. Ми так вміємо будувати будинки, щоб вони ставали частиною природи і несли функцію накопичувачів та випромінювачів життєвої енергії. Ми вміємо все, що нам потрібно.

Усмішка — це одне з тих див природи, які вражають мене понад усе. Ще серед таких чудес є гумор, музика та діти. У цьому списку я розташував чудеса за зростанням їхньої чудесності, бо діти — вінець подарунків природи. Але найбільшим з усіх її див є любов. Вона насправді і є щастям. Без неї усі інші дива припиняють бути дивами. Без неї людина нещаслива, навіть живучи в такому прекрасному, досконалому світі.

Кожний закон природи є неймовірним дивом. Це стосується навіть такого закону, який врегульовує життя тих, хто обирає не любов, а егоїзм. Адже всі дари природи ми отримуємо згідно зі своїми бажаннями. Ті, хто прагне любові, отримують любов, а ті, кому подобається життя поза любов'ю, отримають егоїзм. Для них природа створила особливий закон, який не потрібен і не працює для тих, хто живе в любові. Життя тих, хто живе в егоїзмі, регулюється законом карми — законом справедливості, згідно з яким кожна людина, яка живе в егоїзмі, отримує наслідки своїх егоїстичних вчинків. Любов — це добро, а її відсутність — зло. І оскільки існує зло, бо існує свобода вибору, то існує й досконалий закон, який врегульовує зло, закон карми: жертвами зла стають лише ті, хто в попередніх втіленнях чинив таке ж саме зло іншим.

Хіба не диво, що життя в цілому і кожний індивід зокрема — вічні?! Але ще більшим дивом є закон реінкарнації, завдяки якому ця вічність не стає нудною, бо в різних своїх утіленнях кожен з нас проживає безліч різних історій, зокрема історій кохання. І коли кажуть, що ми не пам'ятаємо нічого, крім подій свого поточного втілення, це неправда. Пам'ять про все, що ми пережили, зберігається в глибинах нашої свідомості, і справа лише в тому, як ми вміємо взаємодіяти з цими глибинами.

Справді моє кохання одне, попри те що в нього так багато історій. Уявляю, як було б нудно й нецікаво, якби не існувало реінкарнації. Кожне наше втілення — один день нашого вічного життя: світанок, схід, ранок, день, вечір, захід, ніч. Як було б нудно й нецікаво, якби день був нескінченним. Кожне моє втілення, в якому стається якась нова, унікальна історія — це ще один день мого вічного кохання.

Є ті, хто прагне нового кохання навіть упродовж свого одного втілення, не кажучи вже про наступні. Але я не можу кохати чужу людину. Я чекаю зустрічі зі своєю. Ледь не сказав "зустрічі зі своєю Тарою", бо в цьому втіленні її звали Тара. Але ж наші імена, як і наші тіла, різні в різних історіях нашого кохання.

Зараз вечір. Вечір мого життя. Я проводив мою Тару, як проводжаю щовечора сонце. Вона покинула тіло, так само як сонце покидає наш край наприкінці дня. Але наступного дня сонце зійде знов. І в своєму наступному втіленні я знову зустріну Тару. А поки над тим місцем, де зайшло сонце, з'явилася прекрасна планета Шукра. Вона подібна душі моєї Тари, з якою я спілкуюся і спілкуватимуся до самої нашої зустрічі в наших нових тілах.

Написано і додано до Книги Роду Поліських Ратаїв одним з ваших предків, який не бачить великого сенсу вказувати своє ім'я, бо скоро воно в нього буде іншим.



За п'ятдесят два роки свого бурхливого життя я встиг чимало побачити. Перед моїми очима розгорталося чимало масштабних історичних подій. При чому вони розгорталися воістину прямо перед моїми очима в усіх своїх деталях та тонкощах, бо я ніколи не стояв від них осторонь і особисто брав у багатьох з них активну участь. Але мемуари — жанр, який мене ніколи не цікавив ні як читача, ні як письменника. Мене цікавлять вічні питання. Тож я пишу оповідання не про революцію і не про війну — я пишу про любов. І з усіх історій кохання, яким я був живим свідком, лише ця так глибоко врізалася в моє серце, що продовжує бентежити мене навіть посеред таких вкрай бентежних подій, в яких я беру участь зараз.

Гриць був рідкісною людиною. Таких людей у цілому світі нелегко розшукати. А на те, як він зміг вирости таким у нашому середовищі, я ніколи не припиню дивуватися. Гриць був вищою мірою чесним, порядним, розумним, сміливим і майже настільки ж дбайливим, добрим і лагідним, як і його мати, тітка Надійка, як я її називав, яку я дуже любив, бо ми з ним були друзями і я багато часу проводив у нього вдома і мав щастя спостерігати її дивовижні якості та відчувати на собі її дивовижні доброту й любов, що лилися на всіх, хто з нею стикався.

Тітка Надійка все життя пропрацювала санітаркою в Євпаторійському дитячому санаторії Міністерства оборони і одна виховала трьох дітей: Гриця і двох його молодших сестричок — Зіну та Галю. Батько Гриця загинув, коли Грицеві було чотири рочки, а тітка Марія була вагітна Галею. Він працював робочим в Євпаторійському морському порту, і його вбило електричним струмом на роботі.

Гриць та Анюта вчилися в одному класі впродовж всіх десяти років свого навчання в загальноосвітній школі. Коли Гриць першого вересня прийшов до першого класу, він одразу звернув увагу на маленьку чорнооку красунечку і сів за парту поруч з нею. Потім з'ясувалося, що кожен хлопець у їхньому класі мріяв тоді сісти на те місце, але сміливості на це вистачило лише у Гриця. І всі десять шкільних років те місце залишалося його. Того ж дня він уперше проводив Анюту додому, сказавши:

— Я бачив, ти вже познайомилася з рештою дівчаток і, напевно, збираєшся піти додому з кимось з них, з ким тобі по дорозі. Але в нашому хуліганському районі нарватися на неприємності, ідучи вулицею, набагато легше, ніж не нарватися. Тож я тебе проводжу.

— Хлопчикові в нашому хуліганському районі нарватися на неприємності, ідучи вулицею, набагато легше, ніж дівчинці. Тож я гадаю, разом з тобою імовірність того, що мене хтось зачепить по дорозі до дому, більша, ніж якщо я йтиму сама або з кимось з дівчаток.

— У мене авторитетні підписки. Зі мною тебе ніхто не зачепить.

Це було правдою. Так сталося, що сусідами у Гриця були круті розбишаки, старші від нього на шість і більше років. Вони вже багато разів вступалися за нього під час бійок, які ставалися, коли Гриць захищав від образ своїх сестричок або карав їхніх кривдників. Ті хлопці захоплювалися безстрашною завзятістю малюка, який ще відвідував дитячий садочок, але якого ніколи не зупиняли ні вік, ні вагова категорія, ні досвідченість у вуличних бійках, ні кількість його ворогів. Тож тепер цей новоспечений першокласник дійсно був найкращим охоронцем для Анюти. І впродовж десяти шкільних років вони ходили в школу й зі школи разом.

Цікавий факт: жодного разу я не чув з боку будь-кого ніяких кепкувань на кшталт "жених та невіста тілі-тілі-тісто" в адресу Гриця й Анюти ані в очі, ані позаочі. Такої поваги до стосунків хлопчика та дівчинки серед дітей я більше ніколи ніде не бачив. Не тільки діти, а навіть дорослі, зокрема їхні батьки та вчителі, сприймали їхні взаємини як щось священне й недоторканне. Гриць і Анюта так поводилися, так говорили одне з одним і одне про одного з іншими, що всі відчували: між цією парою існує дещо незбагненне, про що кожний мріє, але що не кожному дається.

З роками це явище ставало все глибшим та яскравішим. Усі, навіть ті, хто бачив Гриця з Анютою вперше, не кажучи вже про тих, хто добре їх знав, казали, що вони створені одне для одного, що вони — дві половинки, яким пощастило зустрітися, щоб більше ніколи не розлучитися. Бути разом для них було настільки ж природно й необхідно, як дихати повітрям. Між ними була така хімія, яку відчували всі і яка до самої глибини душі вражала кожного. Я особисто знаю кілька пар, які закохалися одне в одного просто завдяки тому, що зустрілися одне з одним у присутності Гриця та Анюти. Особисто для мене символами кохання були не Ромео та Джульєтта і не Лєйля та Меджнун, а саме Гриць та Анюта. І не лише для мене. Неодноразово я був свідком того, як після перегляду якого-небудь романтичного фільму хтось казав:

— Вражає, але не так сильно, як Гриць з Анею.

Знаєте таких циніків, які не вірять у любов і кажуть, що її не існує, що любов — це вигадка? Вони є скрізь, але лише циніки з нашого району, кажучи це, додавали:

— А Гриць з Анею — виняток, який підтверджує правило.

Законодавство УРСР дозволяло укладати шлюб у шістнадцять років. Тож наступного дня після випускного ми гуляли на їхньому весіллі. До речі, вони були не перші з моїх однолітків, на чийому весіллі я веселився. Коли я вчився в дев'ятому класі, мій колишній однокласник, який після восьмого класу пішов вчитися в медичне училище, одружився зі своєю однокурсницею за рішенням суду через зальот і в п'ятнадцять років став татом миленької донечки. І що цікаво — вони досі щасливі разом.

Потім Гриць поступив на істфак в Сімферопольський державний університет, а Аня, попри його допомогу їй в підготовці до іспитів, не поступила. Справді вона поступала лише для того, щоб і далі вчитися разом з Грицем, а не через потяг до історії. Щодо її кар'єри, вона вже мала домовленість з менеджером вар'єте, яке щойно відкрилося в готелі "Євпаторія", що, якщо вона не поступить в універ, її візьмуть танцюристкою в вар'єте. Так і сталося.

Гриць приїздив на вихідні в Євпаторію. Анюта безплатно проводила його на програми зі своєю участю, на що мала особистий дозвіл директора. Взагалі тут потрібно згадати, що євпаторійські бандити, яким належало не тільки вар'єте, а в якомусь сенсі й усе місто, ставилися до Гриця й Анюти та їхнього легендарного кохання як до місцевої святині і забезпечували їх своєю протекцією. У першу чергу це полягало в тому, що Анюта була оголошена недоторканною з попередженням про найгірші наслідки для порушників. Без цього ексклюзивного статусу у найгарнішої танцюристки вар'єте не було б жодного шансу не піти по руках у місті, де бандитський безлад був єдиним працюючим законом.

Взагалі те, як тремтливо ставилися до любові й чистоти вищою мірою цинічні та брудні люди, є дуже цікавим явищем. Коли я чув щирі розповіді дівчат наших євпаторійських бандитів про те, що їхні коханці нібито шляхетні робінгуди, я завжди дивувався і наївності дівчат, і лицемірству покидьків, які дурили їм голови, бо добре знав, хто вони насправді. Вони були цілком конченими людьми. Не існувало злодіяння, яке вони не зробили і не були готові зробити. Вони не мали ані честі, ані сумління. Але попри все це Анюту вони не чіпали і нікому не дозволяли чіпати.

Ще цікавішим було те, як вищою мірою нечесні, підлі, невиховані й темні люди цінували чесність, порядність, вишукану вихованість і блискучу освіченість, адже саме цьому явищу Гриць був зобов'язаний своїм швидким кар'єрним зльотом. Після закінчення університету спочатку він працював учителем історії в нашій школі. Як педагогом ним захоплювалися і учні, і батьки, і колеги. Але дуже скоро його забрали працювати в управління освіти, а невдовзі Гриць став там одним із заступників начальника. На нього покладали лише ті обов'язки і доручали йому лише ті справи, які були далекі від махінацій та зловживань, що там повсякчасно коїлися, і дбали про те, щоб він про них нічого не знав. Їм просто хотілося бачити поруч таку людину і було приємно дізнаватися, що тепер казали люди про їхнє організоване злочинне угруповання:

— У нашій міській держадміністрації працюють дуже хороші, гідні люди. Наприклад, зам начальника Управління освіти Григорій Андрійович Коваленко — зразок чесності, порядності, відповідальності та уважного ставлення до людей. У нас дуже хороша міська влада.

Вони розуміли, що, якби не було поміж них Гриця, найкраще, що про них можна було б сказати: "У нашій міській владі на всіх клейма нема де ставити".

Завдяки Грицевій посаді подружжя мало житло і періодично покращувало свої житлові умови через збільшення родини: одного за одним Анюта народила чотирьох синочків. Їхня родина була царством любові й щастя. На той час я вже не жив в Євпаторії, але завжди, коли туди приїздив, приходив до них у гості.

Коли я приїхав в Євпаторію того разу, приятелі приголомшили мене новиною: Гриць розлучився з Анею і поїхав з міста, куди — ніхто не знає. На запитання, як це сталося, всі опускали очі і давали якісь туманні відповіді. Тож коли я залишився наодинці з другом, з яким я мав найбільш довірчі взаємини, я попрохав його відверто розповісти мені все, що йому відомо про Грицеве розлучення. І ось що він мені розказав:

— Петрику, мені самому важко повірити в те, що сталося. Аня почала йому зраджувати. З різними чоловіками, не тутешніми. З якимись грузинами чи турками. Просто посеред білого дня, коли Гриць був на роботі, старші хлопчики в садочку, а молодший з нею вдома. Коли Дмитрик засинав, вона телефонувала черговому коханцю, щоб він швидесенько приходив. Вона робила це майже щодня. Сусідка з квартири навпроти підглядала через прозурку за їхніми дверима і доповідала Грицеві. Той довго не вірив, декілька місяців просто не звертав уваги на її слова, та вона йому знов і знов розповідала, що відбувається. І врешті він погодився на її пропозицію, взяв відгул, на всяк випадок на два дні, і стежив із сусідчиної квартири за своїми дверима. І в перший же день побачив, як прийшов якийсь чувак, подзвонив, Аня йому відкрила і впустила в квартиру. Гриць почекав п'ять хвилин, вийшов від сусідки, відкрив двері своїм ключем, а вони на засувочці. Ну в нього адреналін, він той засув з одного удару вибив. І застукав їх на гарячому. Нікого не бив, не лаявся. Пішов мовчки до Дмитрика, бо той прокинувся від грюкоту дверей і заплакав, і був з ним, доки Аня не випровадила гостя і не прийшла до них. А тоді пішов до своєї матері і жив у неї якийсь час, допоки не поїхав з міста.

— Що ти верзеш, брате?! Звідки стільки подробиць? Тільки не кажи, що тобі все це розповів Гриць. Він ніколи таке не став би нікому розповідати. А тим більше Аня. Що за маячня? — розлютився я, наслухавшися цих, як мені здалося, несусвітних нісенітниць.

— То був же суд. За позовом Гриця. Щоб розлучитися, він мусив усе розповісти в суді, надати всі докази. Сусідка теж там давала свідчення. І Аня в усьому зізналася. Тож ця історія — офіційно визнаний факт.

Сказати, що я був у шоку — це не сказати нічого. Я пішов на море і просидів до вечора, дивлячися на хвилі та міркуючи про ці події, які ніяк не вкладалися в моїй голові. А ввечері прийшов до Анюти. Боже, що з нею сталося! Утілення щастя, яким вона була впродовж усіх років нашого знайомства, перетворилося на щось діаметрально протилежне. Відчайдушна туга в її прекрасних чорних очах, в її обличчі, в її поставі та кожному її русі засмутила мене набагато більше, ніж жахлива історія, важким роздумам над якою я присвятив той день. Ця безутішна туга просто злякала мене.

Я не розраховував на якусь розмову, бо бачив, як Анюта соромилася, і розумів, що, яким би я не був добрим старим другом, вряд чи тепер вона зможе спілкуватися зі мною так, як раніше. Я хотів просто побачити її, висловити своє співчуття і дізнатися контакти Гриця. Але, напевно, через те що я був першою людиною, яка не засуджувала її, а співчувала їй, вона раптом розговорилася і в нас вийшла довга душевна бесіда.

Анюта плакала, гірко-гірко, невтішно-невтішно, з великою кількістю сліз. "Слава Богу, — думав я, — що вона може плакати. Сльози приносять полегшення".

— Я так його люблю! Я так його кохаю! Життя без нього, життя не для нього — гірше пекла. Він — моє все. І діти більше ніколи не бувають такими щасливими, як раніше. Вони люблять його ще більше, ніж мене. Щодня вони знов і знов питають мене лише про одне: "Де тато? Коли тато повернеться до нас?" І плачуть. І я плачу разом з ними.

— Плач, Анюто. Вміння плакати — це благословення дітям і жінкам. Сльози допомагають легше пережити горе. Ми, чоловіки, не плачемо. Ми хворіємо.

І ось раптом в якийсь момент нашої розмови мені здалося, що я можу отримати від Анюти відповідь на запитання, над яким я міркував на морі:

— Що з тобою сталося тоді? Чому ти це робила? Я завжди думав, що, коли людина так сильно когось кохає, вона не може спокуситися на близькість з кимось іншим.

— Я теж так думала до того. Але ми, жінки, не завжди здатні володіти собою. Якісь гормони, якийсь стан фізіології та психіки — і нас може переклинити. Гриць такий благісний! А я така пристрасна! Мені завжди доводилося з усіх сил угамовувати мою пристрасть. Мені завжди було потрібно набагато більшого й набагато більше, ніж йому. Я впевнена, що, якби я не робила все можливе, щоб кожного разу зваблювати його, він був би цілком задоволений своєю казковою платонічною любов'ю до мене і далі, ніж дивитися на мене своїм божественно-закоханим захопленим поглядом, гладити моє волосся і в захваті цілувати мої очі та обличчя, майже ніколи б не заходив. Знаєш, я дійшла висновку, що Гриць геть асексуальний. Якби я на нього не кидалася, мов зголодніла пантера, він би вступав у близькість зі мною лише тоді, коли хотів, щоб у нас народилася дитина.

— Ого! Виявляється, не такою вже ви були ідеальною парою. Виявляється, у вас були проблеми.

— Не в нас, а в мене. У Гриця проблем не було. І я вважаю, що ми дійсно були ідеальною парою. Я впевнена, що Гриць — моя друга половинка, яку мріє зустріти кожна жінка. І я його зустріла. І ми були разом стільки прекрасних років нашого життя! Але навіть найідеальніша пара повинна чомусь навчитися. Бо життя — це школа. Тепер я знаю, чого я не вміла: я не вміла донести до свого коханого свої потреби. Я намагалася, але, коли бачила, що він мене в цьому питанні не розуміє, відступала, складала руки і продовжувала мучитися. А повинна була наполягати, бити на сполох, добиватися, щоб він зрозумів ступень моєї проблеми, чого б це не коштувало.

На цьому місці заплакав я. Коли я сказав, що ми, чоловіки, не плачемо, я мав на увазі, що ми не плачемо від болю. Але від іншого ми деколи плачемо. Від співчуття, наприклад.

— А тоді в мене не було сил на те, щоб його зваблювати. Чотири маленькі дитини, одна з яких немовля, забирали всі мої сили, але не моє бажання, не мою пристрасність. Гриць був до мене, як завжди, дуже добрим, дуже ніжним, дуже люблячим, дуже уважним і чутливим, але нездатним зрозуміти моєї пристрасті та відповісти на неї так, як мені було вкрай потрібно. Мені не вдавалося його завести ніякими пристойними способами, а поводитися з ним, як повія, я соромилася. А на вулиці, де я гуляла з Дмитриком у колясці, кожний другий незнайомий чоловік дивився на мене похітливими очима, які кричали: "О, як же сильно я тебе хочу, красуне!" І одного дня мене переклинило. Той чоловік просто був більш хтивий за інших — і ця його пристрасть зрезонувала з моєю пристрастю. Він був азербайджанцем. Я поманила його пальцем, а коли він підійшов до мене, спитала номер його телефону. То був телефон у готельному номері. Я зайшла в аптеку і купила кілька великих пачок презервативів. А вдома, коли Дмитрик заснув, я зателефонувала, чоловік був у номері, чекав на мій дзвінок. Так це сталося вперше. І це здалося мені неймовірно прекрасним. Це було саме тим, чого мені так гостро бракувало. Потім я вже просто обирала на вулиці, кого хотіла. Зазвичай це були кавказці та турки. Але любила я завжди одного лише Гриця. І, займаючися сексом з іншими чоловіками, я завжди уявляла, що це мій коханий Гриць.

— Напиши йому лист. Напиши йому в листі все, що ти розповіла щойно мені. На його місці я б негайно повернувся до вас. І не маю сумнівів, що він так і зробить.

— Правда?

— Звісно.

— Я не знаю, де він зараз.

— Я сходжу до тітки Надійки, візьму його адресу — і повідомлю тобі.

— Дякую, Петрику, — сказала Анюта і вперше за весь вечір усміхнулася. Яка все ж таки вона була гарна!

Наступного дня я пішов до тітки Надійки. Обидві сестри Гриця вийшли заміж, при чому Зіна жила у свого чоловіка, а Галя разом з чоловіком і маленькою донечкою жила там же, у матері. Був вечір, тож домочадці були там. Я познайомився з Борею, чоловіком Галі, поцілував їхню донечку, яка ще не вміла розмовляти, і, спитавши про Гриця, почув усе, що в цьому домі думали про Анюту. Мені було прикро, але ніякої можливості повернути розмову до того, щоб поміняти їхню думку про неї, я не побачив. Якби я просто взяв і почав переказувати їм нашу з Анютою розмову, ніхто б мене там довго слухати не став, і, зрозумівши, що я намагаюся її виправдати, вони прогнали б мене у три вирви та більше б не пустили на поріг. А я все ж таки мріяв повернути Гриця назад до його родини, і для цього мені були потрібні добрі стосунки з його рідними, та й взагалі я не планував сваритися ні з тіткою Надійкою, ні з Галею. Тож я висловив свої співчуття, сказав, як мені прикро, що з Грицем сталася така халепа, і спитав, де він і чи можу я дізнатися його адресу та телефон.

— Гриць мені написав, — відповіла тітка Надійка. — Але прохав нікому поки не давати його контактів. Він намагається забутися в новому житті і уникати всього, що нагадало б йому про минуле.

— Зрозуміло. Логічно. Тоді хоч скажіть, де він, як поживає, чим займається.

— Після розлучення Гриць звільнився з роботи, купив квиток на перший найближчий потяг, де було вільне місце. Йому було байдуже, куди той потяг прямуватиме. Потяг прямував до Маріуполя. Зараз він вже влаштувався там учителем історії в одній зі шкіл. Живе в гуртожитку. Переживає вкрай важку психічну кризу.

Простившися з Грицевою ріднею, я зателефонував Анюті, повідомив їй про те, що розповіла мені тітка Надійка, і сказав, що наступного дня обдзвоню всі школи Маріуполя, щоб врешті дізнатися адресу Гриця, на яку Анюта зможе йому написати.

В одній з маріупольських шкіл, які я обдзвонював наступного дня, мені відповіли:

— Так, Григорій Андрійович Коваленко нещодавно влаштувався до нас учителем історії, але три дні тому прямо на уроці він раптово помер від гострого коронарного нападу. На адресу його прописки буде надіслано офіційний лист на ім'я його колишньої дружини, яке вказано в його паспорті. Якщо ви можете надати нам інші контакти його близьких родичів, будь ласка, надайте...



Рік тому я попрохала тата навчити мене читати й писати. Відтоді він щодня знаходить час, щоб займатися зі мною. Тепер я можу читати книжки Мевляни сама, завжди, коли захочу. І я читаю їх щодня. Це стало моїм улюбленим заняттям. А другим моїм улюбленим заняттям стало робити візерунки, створюючи їх з каліграфічно виписаних найгарніших цитат Мевляни, які я вибираю із щойно прочитаного, бо зараз тато навчає мене саме каліграфії. Та сьогодні мені захотілося зробити візерунок, в якому можна було б прочитати щось про мене, щось мого власного авторства. Ось цей візерунок:
Я — Ясемін. Тобто це моє ім'я. І це так прекрасно! Я дуже вдячна моїм батькам, що вони мене так назвали. Вони кажуть, що інакше і не могли мене назвати, бо загорнута в біленький кумаш, я — їхня малесенька, ніжна красунечка-донечка — була схожа саме на ясемін і навіть духмяніла в точності, як вона. Але я прекрасно знаю, що то духмяніла їхня любов. А я є її втіленням. Я — дитина, яка народилася з любові своїх батьків як утілення цієї любові. Це величезне щастя — бути втіленням любові. Я безперервно, повсякчасно відчуваю себе ясемін, відчуваю її аромат в усіх своїх почуттях і думках. Коли я усміхаюся, цей аромат стає ще більш насиченим, а коли я співаю, коли я танцюю, він буяє так, що весь світ просто розчиняється в ньому.
Я — сама краса, ненаглядна і неперевершена, як кущик ясемін, кущик любові. Я відчуваю це. І так само як я сама млію від виду ясемін, так само як мої очі не можуть насититися цим видом і жадають насолоджуватися ним вічно, відчуваючи від цього неймовірний захват і щастя, весь світ мліє від мене, від моєї краси. Я бачу це, я відчуваю це. Бо цей світ дивиться на мене очима моїх батьків, очима любові. Бо я не знаю іншого світу, ніж світ моїх батьків, ніж світ любові. Я — їхнє щастя. Це так чудово, так неймовірно чудово — бути їхнім щастям. Бо я так хочу, щоб вони були щасливі! І це моє бажання повсякчасно здійснюється. Вони щасливі! Щасливі, завдяки моєму існуванню, як вони кажуть. І я ні на мить не сумніваюся в їхніх словах, бо я й сама це бачу.
Усі ці почуття я отримала від моїх матусі й татуся, а також з книжок Мевляни. Я навіть думаю й говорю лише словами, фразами й поняттями, які я почула від батьків або прочитала в книжках Мевляни. Бо батьківський дім і книжки Мевляни — це все, що я знаю про життя. І саме тому я так люблю життя і відчуваю себе його скарбом.

Мені знов захотілося написати свій власний текст, щоб зробити з нього візерунок. Ось цей візерунок:
Сьогодні я закохалася в хлопця і сказала про це мамі. Мама розсміялася:
— Звісно, бо твій майбутній чоловік, якого ти кохатимеш усе своє життя так, як я кохаю тата, і який кохатиме тебе так, як тато кохає мене, теж хлопець. Тож твоє серце вже починає готувати тебе до цього, показуючи тобі, яке воно, кохання. Солодке, правда ж?!
— Так, дуже солодке. Я спостерігала за ним весь ранок і тепер не можу думати ні про що, крім нього, — весело відповіла я.
— Звісно, думай, але не ототожнюй це почуття саме з цим хлопцем. Бо ти вийдеш заміж за іншого, набагато кращого, ніж він. І кохатимеш його набагато солодше, гарніше й сильніше, моя красунечко.
— Матусю, а за кого я вийду заміж?
— За того, хто призначений тобі долею, моя красунечко.
— Хто він?
— Я не знаю. Ми ще не збираємося віддавати тебе заміж, бо ти ще не сягнула шлюбного віку. Чи ти вже хочеш нас покинути і піти жити в дім того хлопця, в якого ти закохалася? — сміялася мама.
— Ні, я не хочу вас покидати і ніколи не захочу. Тож я ніколи не вийду заміж!
— Ось і все, прощай, кохання, — веселилася мама.
— Ну звісно! Вас я люблю більше, ніж того хлопця, матусю!
Мама ще довго сміялася, цілувала мої очі, щоки, чоло, пригортала мене до свого серця, примовляючи з величезною насолодою:
— Моя красунечко! Моя красунечко!

Новий візерунок про мене:
Нещодавно я відчула, що сягнула шлюбного віку. З тієї миті щодня я відчуваю це все ясніше і ясніше. Бути просто донечкою мами й тата мені вже мало. Мені стало сильно хотітися, щоб у мене був чоловік, так само як у моєї мами є мій тато. Спочатку я не знала, хто це буде, але я відчувала, як кохатиму його. Я відчувала, що кохатиму його так сильно, що мені буде хотітися народити від нього дітей, які стануть утіленням нашої з ним любові. І я відчувала, як сильно я любитиму наших донечок і синочків. У своїй уяві я цілувала їхні оченята, щічки, лобики, пригортала їх до свого серця, промовляючи з великою насолодою: "Моя красунечко! Мій красунчику!"
Я зрозуміла, що стала дорослою. І поділилася цим з батьками. Цього разу мама не сміялася, а плакала. Я обняла її і, витираючи хусткою її сльози, спитала:
— Чому ти плачеш, матусю?
— Від думки, що ти скоро нас покинеш.
Цього разу мамині слова про залишення мною батьківського дому не викликали в мене протесту, як колись. Я розуміла, що покину його заради ще більшого щастя, про яке я тепер мрію безперервно. Я не боюся потрапити в чужу родину, бо бачу, як це буває: відтоді як одружився мій старший брат Ашик і в нашому домі оселилася його юна дружина Нілюфер, яка для моїх мами й тата стала ще однією донечкою, а для мене — любою сестрою, вона являє моїм очам зразок щастя, якого я теж собі хочу.
— Не плач, мене ще не засватали, — весело сказала я і змусила маму усміхнутися, цьомаючи її в ніс.
Після тієї розмови тато зайнявся підбиранням мені хлопця, з яким я буду такою ж щасливою, як мама з ним і Нілюфер з Ашиком. У тата багато друзів, що мають дорослих неодружених синів, яких він добре знає. І звісно, тато дуже добре знає мене, навіть краще, ніж я знаю себе сама. Тож хто, як не він, здатен досконало влаштувати моє щастя? Адже його щастя влаштував його тато, мій дідусь, якого я теж дуже люблю.
Ця система влаштування батьками щастя дітей відпрацьована на багатьох поколіннях наших предків. Вона полягає в тому, що дитина народжується з любові, росте в любові, навчається любові, а коли виростає, її одружують з особою, яка, по-перше, теж народжена з любові, виросла в любові та навчилася любові, а по-друге, максимально підходить їй за характером, темпераментом, якостями, звичками, смаками та потребами.
Після зустрічей та обговорень цього питання з батьками всіх найкращих кандидатів у мої чоловіки, які зайняли кілька тижнів, позавчора тато сказав:
— Післязавтра прийдуть тебе сватати, доню.
"Післязавтра! Післязавтра я дізнаюся, хто призначений мені долею! А чому б не дізнатися зараз? Якщо я спитаю зараз, тато скаже", — подумала я, але не спитала — я хотіла, щоб це було дивом. Тато прочитав у моїх очах ці мої думки, ласкаво усміхнувся, обняв, поцьомав мене і мовив:
— Так, почекай дива, моє щастя.
І ось час дива прийшов. Сьогодні я сиділа в своїй кімнаті, читаючи Мевляну, і чула, як мої батьки й усі домочадці обмінювалися вітаннями з гостями, яких я одразу впізнала за голосами. То були Бозкурт ага, його дружина Ай ханим, їхній син Доган та декілька їхніх близьких родичів. "Значить, Доган! Звісно, він був серед хлопців, про яких я думала, гадаючи, кого тато обрав мені в чоловіки. То ось він, моя друга половинка! Ось чиїм щастям я тепер буду!" — думала я.
— Донечко, іди сюди, до нас гості прийшли, — покликав мене тато.
Я вийшла до горниці, де сиділи гості та всі наші, і, привітавшися, приєдналася до розмови, яка згодом перейшла до традиційних ритуальних фраз, що промовляють при сватанні дівчини. Бозкурт ага та Ай ханим дивилися на мене поглядом, повним такої ніжної, солодкої батьківської любові, що здавалося, з їхніх очей тече мед. А Доган просто зшаленів від захвату, милуючися мною. Ось коли я збагнула сенс свого життя. Я, сама краса, ненаглядна і неперевершена, як кущик ясемін, кущик любові, існую, щоб він вічно шаленів від захвату, милуючися мною. Його захоплені очі казали мені: "Я кохаю тебе і кохатиму тебе вічно, моє щастя". І моя осяйна усмішка відповідала йому: "Я тебе теж, коханий".



"У багатого було дуже багато дрібної і великої худоби, а у бідного нічого, крім однієї овечки, яку він купив малень­кою і вигодував, і вона виросла в нього разом з дітьми його; від хліба його вона їла, і з його чаші пила, і на грудях у нього спала, і була для нього, як дочка". (Друга книга Царств, глава 12, 2-3, переклад УПЦ КП)

Тієї ночі після бурхливої близькості зі своєю царицею, красунею Вірсавією, матір'ю маленького Соломона, цар Давид ніяк не міг заснути. Щаслива Вірсавія лежала в його обіймах, і їй теж не спалося.

— Розкажи мені про себе, моє щастя, — попрохав її Давид.

— Що ти хочеш про мене дізнатися, коханий?

— Все, що ти мені розкажеш. Ти ж досі мені нічого не розповідала.

— Ти не питав, тож я думала, що твої нишпорки давно рознюхали весь мій підспідок.

— Мені цікаво почути все від тебе, бо факти можуть мати несподівані зворотні боки.

— Тоді, коханий, послухай з перших уст драматичну історію мого життя, яка привела мене до того неймовірного щастя, яке я тепер маю.

Я народилася і жила в Хешбоні. Мій батько Еліям належав до роду Рувіма, якому Мойсей віддав Хешбон, коли після виходу з Єгипту євреї відвоювали його в амореїв. Мені було вісім років, коли наше місто захопили аммоніти. Вони розграбували місто, зґвалтували всіх жінок і дівчат від семи років, а потім убили всіх — від немовлят до древніх старців. Але мене вбивати не стали. Аммоніти поклоняються Молоху, приносячи йому в жертву дітей, яких вони спалюють живцем перед його статуєю в їхній столиці Равві. Для жертвоприношення аммоніти обирають найгарніших дітей, тож мене вирішили відвезти в Равву на спалення для Молоха. Але вони не встигли цього зробити, бо були розбиті єврейським військом, і я дісталася одному з ізраїльських солдатів. Поки він думав, як мною скористатися, його товариш по зброї попрохав його продати мене йому. Поторгувавшися, вони зійшлися в ціні, і я стала його власністю. Він сказав мені, що він хет на ім'я Урія, мешкає в Єрусалимі, де в нього є жінка та троє синів, і що він мене купив, щоб я була йому другою жінкою.

— Моїй Нехамі зараз тридцять чотири. Через шість років їй буде сорок і вона втратить свою жіночу привабливість. А тобі буде чотирнадцять. Розумієш? Я насолоджуватимуся чотирнадцятирічною красунею. Якщо зараз ти така вродлива, уявляю якою гарною ти станеш, коли підростеш! — відверто розкрив він мені свій нехитрий задум.

Попрохавши у свого командира дати йому відпустку на кілька днів, яку він заслужив доблестю в боях, Урія відвіз мене в Єрусалим, представив своїм синам, дружині та сусідам як свою нову жінку, залишив мене вдома і повернувся до свого підрозділу, який гнав аммонітів з нашої землі.

Нехама була доброю жінкою, яка дуже любила дітей і мріяла про донечку. І попри заяву її чоловіка, що я — його друга жінка, вона не була здатною побачити в мені свою суперницю. Вона бачила в мені лише ту, ким я справді була: дитину, яка пережила жахливий досвід сексуального насильства, батьки і вся рідня якої були вбиті та яка потребувала любові й материнської ласки. Дуже скоро Нехама полюбила мене всім серцем, як свою рідну дочку. Природно, що хлопці теж геть не сприйняли мене як мачуху, бо я була молодшою за кожного з них: старшому було тринадцять, середньому — одинадцять, а молодшому — дев'ять. Вони зраділи, що тепер у них з'явилася сестричка, якої їм бракувало, і по-братерськи опікувалися мною, захищали та пестили мене. Звісно, згодом я теж полюбила їх усіх: Нехаму — як матір, а її синів — як братів.

Коли Урія відпочивав вдома від воєнних справ, за трапезою він завжди садив мене собі на коліна і годував мене руками зі своєї тарілки та поїв зі своєї чаші. Не знаю, що він собі думав, але поводився він зі мною тоді як батько зі своєю улюбленою дитиною, був дуже ласкавим, ніжним і добрим до мене. Тож і я полюбила його як батька і спала в нього на грудях, коли він брав мене на ніч до себе в ліжко. Ніяких сексуальних домагань до мене з його боку тоді не було. Цілував і обіймав мене він як дитину — і це задовольняло мою дитячу потребу в батьківській ніжності.

Коли пройшло шість років, через які Урія збирався почати насолоджуватися мною як жінкою, він не став цього робити, мабуть, через те що в реальності він був не таким збоченцем, як у своїх планах і фантазіях, а мабуть, завдяки тому що Нехама, яка, попри прогнози Урії, в свої сорок років ще геть не втратила жіночої привабливості, робила все можливе, щоб переводити його сексуальні бажання на себе, поводячися з ним дуже грайливо та звабливо, тоді як я тиснула на його батьківські почуття, які створювали конфлікт з його хіттю до мене і змушували його відчувати її недоречність.

Така ситуація тривала два роки, допоки не сталося біди. Час від часу Нехама відвідувала своїх батьків та інших близьких родичів, які жили в Єрихоні. Для цього вона завжди обирала час, коли Урія був відсутній через воєнні справи. Тож, коли він знову відправився воювати разом зі своїми трьома синами, які всі теж стали солдатами, Нехама відвідала Єрихон. Під час її перебування в Єрихоні, там сталася пошесть, від якої вона померла. Звістка про це була для мене сильним ударом: я вдруге лишилася матері.

Єдиним, що тоді підтримувало мене в житті, було моє кохання і моя мрія. Я була закохана в тебе, Давиде, і мріяла стати твоєю дружиною. З нашого двору було видно дах царського дому, яким ти любиш гуляти після того, як спекотне єрусалимське сонце заходить за обрій. Впродовж багатьох років я регулярно бачила тебе під час цих твоїх вечірніх прогулянок і покохала тебе. І попри абсурдність навіть самої думки, що я можу стати дружиною царя, я не могла про це не мріяти. І не могла нічого не робити для здійснення своєї мрії.

Тими днями, коли я залишалася вдома сама, після того як спекотне єрусалимське сонце заходило за обрій, я знімала з себе весь одяг і довго потрошечку поливалася водою в тому боці двору, який якнайкраще мав проглядатися з даху твого палацу. Думка, що в будь-яку мить ти побачиш моє вродливе тіло, призначенням якого я вважала твоє щастя, приводила мене в захват. Саме це було змістом мого життя всі ті роки.

Коли Урія та його сини повернулися додому і дізналися від мене про смерть Нехами, вони занурилися в печаль. Ця печаль на якийсь короткий час відволікла Урію від спроб здійснити врешті свій план стосовно мене.

Але однієї ночі він постукався до моєї кімнати. Я прокинулася і, почувши його прохання відчинити двері, зрозуміла, чого він хоче. Підійшовши до дверей і не відчиняючи їх, я сказала Урії:

— Ти завжди був добрим до мене, ти вигодував, виростив, виховав і випестив мене, як рідний батько рідну доньку. Невже тепер ти раптом все це перекреслиш, скривдивши мене?!

— Я не збираюся кривдити тебе, Вірсавіє, я збираюся тебе кохати. Ти — моя жінка. І ти знала про це з самого початку, — відповів Урія, потужним ударом зламав засувку і, схопивши мене, почав стягувати з мене одяг.

Тоді я гукнула хлопців, які вже прокинулися від шуму і питали один одного, що відбувається в домі.

— Любі брати, врятуйте мене, будь ласка, мене ґвалтують! — голосила я в розпачі.

І брати мене захистили. Троє молодих здоровенних вояків відтягнули від мене Урію і сказали йому, що вони не можуть дозволити скривдити їхню сестру навіть рідному батькові.

— Вона ніяка вам не сестра! Вона — моя жінка! Я купив її, заплативши за неї солідну суму грошей, і маю право робити з нею все, що хочу! — кричав розлючений Урія, намагаючися вирватися з міцних рук своїх синів.

— Батьку, мабуть, ти правий, мабуть, ти маєш право робити з Вірсавією все, що ти хочеш, але ми неспроможні не захищати від насильства ту, кого ми неспроможні вважати ніким іншим, як нашою сестрою, бо так вже склалося, даруй нам. Доки ми живі і доки вона сама цього не захоче, ти не зробиш з нею того, що ти збираєшся зробити, або, якщо зробиш, коли нас не буде з нею поруч, ми покараємо тебе як ґвалтівника нашої сестри, — відповіли йому хлопці впевнено і невблаганно.

Наступного дня Урія заявив, що відмовляється далі утримувати мене і сказав, щоб я забиралася з його дому. Але брати відповіли йому, що я тепер буду на їхньому утриманні і що, якщо він мене вижене, вони підуть з дому разом зі мною, щоб опікуватися мною і мене захищати. Після суворої чоловічої розмови, під час якої вони посилалися на етичні та релігійні засади, було домовлено, що я залишуся вдома, продовжуючи ходити на базар за продуктами, куховарити, прибирати, прати і займатися всім тим, що раніше я робила вдвох з Нехамою.

Так продовжувалося моє життя в домі Урії. Коли під командуванням Йоава Урія та його сини відправилися у воєнний похід проти аммонітів, я поблагословила їх знищити клятих ворогів, які наругалися наді мною та убили всю мою родину, і проводила їх до околиці Єрусалима. Знову залишившися вдома сама, я щовечора знімала з себе весь одяг і довго потрошечку поливалася водою в тому боці двору, який якнайкраще мав проглядатися з даху твого палацу. Знову я приходила в захват від думки, що в будь-яку мить ти побачиш моє вродливе тіло, призначенням якого я вважала твоє щастя.

І одного разу ти врешті помітив мене. Ти стояв на даху царського дому і дивився на мене. Серце затріпотіло в моїх грудях від щастя. Я відчувала твій погляд усім своїм тілом, і від цього мене охопило блаженство. Тієї ж ночі твої слуги прийшли до мене, постукали в двері і сказали, що ти наказав їм привести мене до твоїх покоїв. Мої мрії здійснювалися одна за одною. Я прийшла до тебе, коханий, і стала твоєю.

Кожна жінка мріє народити дитину від коханого чоловіка. Тож коли виявилося, що я вагітна, моє несказанне щастя зросло ще більше. Я хотіла поділитися ним з тобою і передала тобі цю новину. Тоді я навіть сподіватися не могла, що наша з тобою дитина народиться в твоєму палаці, а я стану твоєю царицею. Шкода, що наш первісточок помер немовлям.

Саме тоді, як сказали мені люди, Урія приїздив в Єрусалим як гонець від Йоава з повідомленням тобі про хід битви і ночував разом з твоїми слугами. Я знаю, що це завдяки моїм братам він не наважувався прийти додому, коли я там була сама. А невдовзі прийшла звістка, що Урія загинув при штурмі Равви. І я плакала, бо, як би то не було, я любила його, як батька. Я пам'ятаю все добро, яке я від нього бачила. А поганого він мені нічого не зробив, бо не зміг, тож про це можна й забути.

А потім твої слуги прийшли за мною і привели мене до тебе назавжди, коханий. І я стала твоєю дружиною, твоєю царицею. Коли мені кажуть, що я — цариця Ізраїлю, я не дуже розумію, що це означає, бо воно мені непотрібне. Але я дуже добре розумію, що таке бути твоєю царицею, мій Давиде, що таке бути твоїм коханням, що таке бути твоїм щастям. І що таке бути матір'ю нашого Соломона. Я знаю, що таке бути найщасливішою жінкою в Ізраїлі.

Коли Вірсавія промуркотіла останні фрази своєї розповіді і поцілувала свого царя в його мужні губи, вона не могла уявити, який великий камінь звалився з його серця. Факти можуть мати несподівані зворотні боки.

В 11-12 главах Другої книги Царств, що описують історію Вірсавії та Давида, яку не припиняють обговорювати богослови, за якою знімають фільми кінематографісти, пишуть романи письменники і малюють картини художники, я завжди помічав кілька пунктів, які не вписуються в її загальноприйняту інтерпретацію. Тож я написав свою, яка влаштовує мене набагато більше.



"Вони дають себе гладити і тицяють вологою мордочкою тобі в долоні. І ти думаєш, що приручив їх. Що вберіг їх від незнаної скорботи, від якої газелі згасають так тихо і покірно... Та одного дня приходиш і бачиш, що у тому кінці загороди вони впираються ріжками в сітку, за якою починається пустеля. Їх тягне туди, ніби магнітом. Вони випили молоко, яке ти приніс. Вони ще дають себе пестити і ще ніжніше сунуться мордочкою тобі в долоні... Але тільки-но їх залишиш, вони біжать, ніби навіть весело, і ось уже знову застаєш їх на тому ж місці в кінці загороди. І, якщо ти не втрутишся, вони так і лишаються там, понуривши голови і впершись ріжками в сітку, просто стоятимуть собі, доки не помруть... Ти знаєш, чого вони шукають: простору, без якого газель — це не газель. Вони хочуть стати газелями й танцювати свої танці". (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей")

Того дня в школі нашого вчителя ми відпрацьовували бій на мечах верхи. Мій гнідий чорногривий Балахак, який відчував і миттєво виконував все, що я від нього хотів, був радий, що цілий день я знов тренувався разом з ним. Після закінчення чергового блоку вправ я побачив, що вчитель знаком кличе мене до себе. Поруч з ним стояв один із слуг мого батька, який привітав мене, склавши руки перед своїм обличчям, коли я під'їхав.

— Твій батько цар Вішвасен Сінг має для тебе завдання, Рамачандре, — сказав учитель. — З ашрама гуру Шрідара йому передали прохання убити тигра-людожера, який з'явився в їхньому лісі і за тиждень з'їв трьох учнів гуру. Цар доручає цю справу тобі. Після того як ти вб'єш в поєдинку тигра, твоє ім'я стане Рамачандр Сінг і ти отримаєш право успадкувати царський трон. Вітаю тебе з чудовою нагодою проявити свою силу й доблесть, мій хлопчику.

Ось через що я потрапив у південні джунглі. Там, залишивши Балахака в ашрамі мудреця Шрідара і отримавши необхідну інформацію про особливості тамтешньої місцевості, я відправився в ліс на пошуки тигра. І я вже взяв тигрячий слід, коли раптом з хащів джунглів почув далеку, ледь чутну, але неймовірно чарівну ритмічну мелодію срібних кастаньєт. Звісно, мені дуже захотілося подивитися на джерело цих прекрасних звуків, які змушували моє тіло рухатися в такт з ними. Але ж у мене таке відповідальне полювання. Якби вчитель був поруч, він не дозволив би мені відволіктися від виконання завдання. Та вчителя поруч не було — і я після нетривалих вагань попрямував туди, звідки лунала музика. Дертися через ті хащі було непросто, особливо коли це було потрібно робити безшумно та непомітно.

Ідучи на музику кастаньєт, я дістався скелистої гори, в обніжжі якої знайшов вхід до печери. Музика лунала звідти. Прокравшися всередину, я побачив найдивовижніше диво природи. Я й раніше бував у багатьох різних печерах, слухав розповіді про дуже красиві печери в далеких горах, але про таку печеру я не чув навіть у казках. Це була ціла маленька підземна країна з водограями, річками й озерами. І все в ній було з самосвітного коштовного каменя, який освітлював її чарівним золотистим світлом. Попри те що я зайшов з відкритого простору в замкнутий, у мене було цілком протилежне враження, бо все там віддзеркалювалося від усього і здавалося безмежним і нескінченним.

Я побачив населення цієї країни, що складалося з дикого плем'я, яке зібралося на майдані під високим блильянтовим склепінням і танцювало. То був надзвичайний танець, найгарніший з усіх танців, які я бачив у своєму житті. А вже я-то бачив дуже багато різних прекрасних танців, бо танці — це те, що я люблю понад усе. Я й сам добре танцюю в кількох класичних стилях. Але те, що танцювали ці невисокого зросту стрункі, красиві, мінімально одягнені дикуни й дикунки, не вкладалося ні в які відомі мені стилі, а перевершувало всі їх разом взяті. Цей танець був дикий, пристрасний, нестримний, вільний, неймовірно граційний і виразний. І те, що він виражав собою, було самою красою, втіленою в русі. Ці рухи людських тіл були найпрекраснішим з усього, що я знав і знаю. Я не можу описати цей танець, бо він геть не схожий на жоден відомий мені танець і його елементи не схожі на відомі мені танцювальні елементи. Ці елементи вимагають надзвичайну гнучкість, пластичність, граційність, силу та координацію рухів. Тож я дивився на цих людей як на богів танцю. Срібними кастаньєтами, надягненими на кожний палець обох їхніх рук, вони, танцюючи, грали ту неймовірно чарівну ритмічну мелодію, яку я почув у джунглях і яка змусила мене відволіктися від моєї місії.

Приголомшений цим видовищем, я спостерігав його, забувши раптом про існування іншого світу, який залишився поза чарівною печерою. Насолоду, яку я відчував, дивлячися на танець божественних дикунів, не можна було порівняти ні з якою іншою насолодою в існуванні. Але найбільше враження на мене справляла дівчина, яка танцювала в центрі. Вона була богинею богів танцю. Кожний рух її тіла перевершував усі красоти всіх світів. Вона була маленька, але довгонога. Вона була струнка й тендітна, але в неї були гарні м'язи, і, танцюючи, вона грала кубиками преса на животі. Я був зачарований, я був полонений нею. Я, принц Шатаваганів, відчував себе мізерною комашкою перед величчю того, що і як вона робила на моїх очах, і того, якою вона була, роблячи це. Чи закохався я в неї? Чи можна назвати закоханістю почуття до богині? Це надто дрібне слово для цього великого явища. Я її обожнював.

Розуміючи, що моя поява завадить танцю дикунів, я ховався, допоки вони не припинили танцювати. Коли танець скінчився, я вийшов зі свого укриття і привітав народ чарівної печери. Побачивши витязя в шовковому доті з мечем в золотих піхвах з гербом Шатаваганів, божественні танцюристи почали перемовлятися одне з одним дивною мовою, яка була несхожою на мови народів, якими правила наша династія. "Цікаво, чи знають вони деванаґарі? Деванаґарі — мова міжетнічного спілкування цивілізованих людей, а вони ж дикуни", — подумав я і звернувся до них на деванаґарі:

— Я, принц Рамачандр, син царя Вішвасена Сінга — володаря цієї землі, вітаю вас.

— Вітаємо тебе, Рамачандре. Ласкаво просимо до Лавітакоби. Я — вождь плем'я лавітів, моє ім'я Рецузадем. Я залюбки запросив би тебе до своєї печери і почастував би, та ви вважаєте нас брудними і ваші традиції забороняють вам приймати такі запрошення від нас, — відповів на моє вітання вродливий чоловік середніх років на достатньо розбірливому деванаґарі.

— Я не вважаю вас брудними. Традиції застосовуються згідно зі здоровим глуздом. Тож я вдячно прийму твоє запрошення і частування, якщо воно буде вегетаріанським і саттвічним, Рецузадеме.

Рецузадем повів мене до своєї печери, яка являла собою печеру в печері. Вперше в житті я перебував в середовищі, де все відбувалося по-дикунському, тобто не за правилами, за яким живуть всі цивілізовані люди, і це мене постійно шокувало, але я намагався стримувати свої емоції, щоб це залишилося непоміченим. Разом зі мною сіла їсти вся родина вождя, зокрема всі жінки, що до неї належали. І я опинився між Рецузадемом і юною богинею богів.

— Це твоя дочка, Рецузадеме? — спитав я вождя, показавши поглядом на дівчину.

— Так, я татова дочка, — весело відповіла мені на деванаґарі з милим акцентом сама богиня раніше, ніж це встиг зробити Рецузадем. — Моє ім'я Суфіраффель.

Самі вони їли м'ясо, але мене годували лісовими фруктами, ягодами та горіхами.

— Я ніколи раніше не бачив і не чув про існування коштовного каменя, який сам випромінює світло. Навіть не уявляю ціну, за яку його можна було б продавати. Ви — найбагатші люди в світі. Але ж це дуже небезпечно для вас. Мене вкрай дивує, як досі вас усіх не повбивали, а вашу печеру не розграбували до останнього камінця, — сказав я Рецузадему.

— У нашому племені є маги, які передають це мистецтво своїм нащадкам з покоління в покоління. Вони створили магічний щит навколо і всередині нашої печери, який захищає її та нас. Він працює так, що щойно в когось з'являється поганий намір проти нас і нашої печери, він негайно вмирає, — відповіла мені Суфіраффель до того, як її батько розкрив рота.

— І часто таке стається? — поцікавився я.

— Регулярно, — розсміялася дівчина.

— Ти жартуєш?

— Ні, кажу правду. Ось, дивись, — показала вона на рушники шафранового кольору, які були роздані всім присутнім за трапезою, щоб вони витирали ними свої руки та роти. — Це шмаття від доті якихось хлопців, які днями зайшли в печеру і померли тут. За останній тиждень у нас було троє в таких доті.

Я згадав, що доті саме такого кольору носять учні в ашрамі гуру Шрідара, і відразу зрозумів, що ніякого тигра-людожера в навколишніх лісах не з'явилося і що тигр, по сліду якого я йшов, коли почув музику з печери Лавітакоба, не був винний в смертях учнів мудреця.

— І що ви зробили з їхніми тілами?

— Ми їх їмо, — весело відповіла Суфіраффель, показавши на м'ясо, яке їли присутні.

— Ти жартуєш-таки, Суфіраффель, хочеш мене налякати, — засміявся я. Але Рецузадем підтвердив її слова:

— Дочка не жартує. Ми дійсно з'їдаємо всіх таких гостей, яких убиває наш щит. А ти думав, що ми їмо м'ясо невинних тварин? Ні, нізащо, бо то немилосердно.

Поки ми їли та вели бесіду, я думав про Суфіраффель: "Я обожнюю її. Я вважаю щастям і честю для себе одружитися з нею. Мене не лякає навіть її дикість. Я бачив, як вона танцює, і вважаю це найвищою досконалістю, якої може сягнути людина. Я готовий зробити для неї все. Але знехтувати традиціями я можу лише тут, в цій глибокій печері, схованій від усього світу в хащах джунглів. А там Суфіраффель навіть не пустять на поріг царського палацу, їй навіть не дозволять мити в ньому підлогу, а не те, що стати моєю дружиною. Що ж мені робити? Як я зможу без неї жити?"

Тим часом я відправляв до свого рота останню скибочку манго.

— Я теж хочу манго, — сміючись сказала Суфіраффель і встигнула спіймати губами половинку скибочки, яка ще стирчала з мого рота. Притиснувшися своїми губами до моїх губ, вона висмоктала всю скибочку манго з мого рота. А її руки в цей момент обвилися навколо моєї шиї й голови.

— Ну ти й отряха, — засміявся Рецузадем.

Я облизував зі своїх губ смак солодких губ Суфіраффель і відчував, що втрачаю контроль над своїми чуттями. Ніколи раніше я не сидів так близько біля жодної дівчини. Ніколи раніше я не бачив жодну дівчину, яка була б так мінімально одягнена. Ніколи раніше жодна дівчина не обіймала мене і не торкалася губами моїх губ. Якщо врахувати, що ця дівчина, яка зараз сиділа впритул до мене і щойно скоїла зі мною ці дикі речі, була богинею, котру я обожнював і котру мріяв зробити своєю дружиною, можна зрозуміти, з яким нападом пристрасті я боровся.

— Рамачандре, не напружуйся так, не стримуйся. У нашому племені є звичай залишати гостя з дівчиною або жінкою, яка йому сподобалася і якій сподобався він, наодинці. Завдяки цьому наше невелике плем'я не вироджується, — сказав Рецузадем. — Донечко, забирай принца до своєї печери. Якщо пощастить, незабаром поміж лавітів народиться дитина царської крові.

Ми з Суфіраффель обидва були юні й незаймані. Ми обидва, як з'ясувалося, покохали одне одного з першого погляду. Тож, хоча наша близькість сталася так дико, так нецивілізовано, вона була несказанно солодкою й незабутньою.

— Залишайся в нас, скільки хочеш, мій принце. Ти дивитимешся на наші танці та кохатимешся зі мною. Гаразд? — муркотіла моя богиня своїм милим акцентом після того, як ми насолодилися одне одним досхочу.

— Звісно, я б хотів цього, моє щастя. Розлучитися з тобою — найболісніше, що може тепер для мене бути. Але я повинен закінчити справу, в якій я прибув до цих джунглів, а потім мушу повертатися до Амараваті. Там я планую звернутися до вчителя з запитанням, чи є якась можливість нам з тобою одружитися. І якщо він знайде спосіб, в який це можна зробити, я обов'язково з тобою одружуся, — відповів я.

— Мені незрозуміло, які бувають для цього перепони. Принаймні тут у нас їх нема. Тут ми можемо з тобою не розлучатися до смерті. Залишайся зі мною тут, Рамачандре. Я кохатиму тебе все життя.

— Я — принц. І я хочу запропонувати тобі набагато більше, ніж у тебе є тут. Я хочу, щоб, коли я стану царем, ти стала царицею. Про такий подарунок тобі я мрію, Суфіраффель.

— А чим це так добре?

— Невже ти цього не розумієш? Невже тобі цього не хочеться?

— Не розумію, коханий. Мабуть, через це мені й не хочеться.

— Нічого. Якщо у мене все вийде, я привезу тебе в наш палац, ми одружимося — і ти побачиш, як прекрасно бути принцесою, а потім царицею.

— До речі, цікаво, які у принца можуть бути справи в наших джунглях? — змінила моя кохана тему.

Я розповів їй про завдання мого батька.

— Але ти вже знаєш, що ніякий тигр не їв тих учнів. Їх з'їла я. То що ж ти тепер збираєшся робити?

— Правду я нікому не розповім. Ця таємниця занадто делікатна. Тож я піду, знайду тигра, який тут мешкає, уб'ю його, привезу до Амараваті, отримаю титул Сінг і право успадкувати царський трон.

— Але ж цей тигр ні в чому не винний. Це ж злочин — убити невинного. Чи у вас інші поняття щодо цього?

— Кохана, ти, звісно, права. Але мені ж потрібен титул і царство.

— Знаєш, Рамачандре, мабуть, ти правий, але мені здається, що ні. Ніхто з нас, дикунів, так би не вчинив.

— Ви надто просто живете. Вам не зрозуміти всіх складнощів цивілізованого життя, — відповів я і в глибині серця позаздрив цим диким людям: вони можуть дозволити собі не йти на конфлікт із сумлінням, а в мене це не виходить.

Моє прощання з Суфіраффель було дуже зворушливим. Вона плакала, цілувала мене, обвивши свої руки навколо моєї шиї й голови. Вона така ніжна, така ласкава, мов дитина. Тоді як у танці вона — богиня, якій неможливо не поклонятися.

Але врешті вона розсміялася крізь сльози і сказала:

— Іди вже, а то я тебе з'їм. Ти знаєш, я можу.

Приїхавши з мертвим тигром додому, я отримав усе, що мені було обіцяно, і відразу ж відправився до вчителя. Не розповідаючи деталей, я сказав йому, що покохав дочку вождя дикого племені, що між нами вже була близькість, що жодна принцеса в світі не зрівняється з нею, що вона божественна, що я не можу без неї жити і хочу дізнатися, як я міг би одружитися з нею, щоб це було прийнято моїми батьками, брахманами та народом. Учитель прочитав мені проповідь, зміст якої був передбаченим, а коли я повідомив йому, що його слова ні на краплину не змінили моїх намірів, сказав:

— Гаразд, обговоримо це через місяць, — і не відступив від цих слів, хоч скільки я його благав. Тож довелося чекати місяць.

Через місяць, коли я знову повторив учителеві моє прохання, він знову повторив мені свою проповідь, але коли я знову повідомив йому, що його слова ні на краплину не змінили моїх намірів, цього разу відповів:

— Спосіб є. Традиція дозволяє кшатріям одружуватися за звичаєм ґандарвів. Згідно з цим звичаєм, якщо ви обидва цього бажаєте, ви вже можете вважатися подружжям, бо між вами сталася близькість. І для цього вам не потрібно ніяких благословень та шлюбних обрядів. І це буде прийнято брахманами, а значить, і твоїми батьками, і народом. Але я не раджу тобі просто привезти свою Суфіраффель і повідомити всім, що ти одружився з нею за звичаєм ґандарвів. Спочатку купи сарі та прикраси, гідні принцеси, поїдь до неї, нехай вона переодягнеться, і привези її сюди, до моєї дружини. Моя жінка навчить твою етикету та всім правилам, прийнятим у цивілізованому суспільстві. І тільки після цього вези її в палац.

Так я і зробив. Коли я привіз Суфіраффель від дружини вчителя, яка навчала її три місяці, в палац, усі там були в шоку. Брахмани, звісно, теж були в шоку, але на те вони й брахмани, щоб навіть у шоку не відхилятися від істини. Тож вони підтвердили, що згідно з традицією Суфіраффель є моєю законною дружиною і родичі та суспільство повинні це прийняти, навіть якщо це їм не подобається. А через те що моя кохана справляла враження ідеальної традиційної принцеси, за кілька днів усі змірилися з реальністю нашого шлюбу, а за кілька тижнів полюбили Суфіраффель — і наше подружнє життя увійшло в нормальне річище, як мені здалося.

Я був на вершині щастя. Моя мрія здійснилася! Коли Суфіраффель муркотіла від моїх ласк, відповідаючи на них своєю ніжністю і дивлячися на мене з такою любов'ю, що я був на сьомому небі, мені здавалося, що я зміг дати їй те, що хотів їй дати.

Але інколи, приходячи до неї, я бачив її застиглою біля вікна. Вона дивилася вдалину, кудись на південь. Ніби магнітом, її тягнуло туди, де вона колись жила своїм диким життям і танцювала свої танці. Я робив для неї все, виконував будь-які її забаганки. Вона була вдячна і ніби навіть раділа. Але тільки-но я залишав її, вона знов опинялася біля вікна з повним туги зором, спрямованим на південь.

Якби Суфіраффель завагітніла, а потім народила дитину, це захопило б її та відволікло від її туги. Але вона досі не завагітніла, хоча ми кохалися з нею щодня. Вона була дружиною наслідного принца Шатаваганів, жила в царському палаці, їй служили сотні слуг, скарбниці Амараваті були готові надати їй будь-які багатства, яких би вона побажала. А вона тужила і згасала так тихо і покірно.

— Відвезти тебе назад до Лавітакоби? — спитав я одного разу Суфіраффель, коли мені здалося, що ще трішки — і вона просто помре.

— Не знаю, коханий, — відповіла вона, притиснувшися до мене. — Я хочу, дуже хочу повернутися туди, але ти не зможеш без мене жити. Та й мені там без тебе вже не буде так, як раніше. Моє життя, напевно, вже ніколи не буде таким, як колись. Я розриваюся між тобою і покликом моєї дикої природи. І це мене вбиває.

— Тоді просто поїдьмо до Лавітакоби! Я хочу побачити, як ти танцюєш разом зі своїм диким плем'ям.

— Ти хочеш побачити мій танець?!

— Так. Понад усе в світі я хочу бачити твій танець.

— Тоді поїдьмо!

Я знову спостерігав цей надзвичайний танець, найгарніший з усіх танців, які я бачив у своєму житті: дикий, пристрасний, нестримний, вільний, неймовірно граційний і виразний. Він був самою красою, втіленою в русі. Срібними кастаньєтами на кожному пальці обох своїх рук, моя мінімально одягнена кохана богиня, танцюючи разом зі своїм плем'ям, вистукувала неймовірно чарівну ритмічну мелодію. Кожний рух її тіла перевершував усі красоти всіх світів. А головне — вона була неймовірно щаслива, бачачи в який шалений захват я приходжу від цього найвеличнішого з усіх видовищ. Життя знову повернулося до неї. Моя кохана дикунка знову потрапила в свій дикий, нецивілізований, але такий прекрасний чарівний світ, без якого вона була не вона.

І тоді я зрозумів, що хочу в житті лише одного: її щастя. А для її щастя потрібні лише дві речі: по-перше, бути дикункою і танцювати свої танці, а по-друге, щоб з нею був я. Тож я більше ніколи не покидав ані її, ані Лавітакоби.