Петро Рух «Гóпічка і Джміль»

Казка для будь-якого віку

Вічність у Лісі Любові

Того дня Гóпічка, як вічно, танцювала з Казкарем казковий танець у Лісі Любові, співаючи своїм дивовижним голосом, від якого все навколо вібрувало казковою красою. Граційні рухи довгоногої красуні були одночасно величними і запальними.
Як завжди, прилетів Джміль. Він кружив навколо казкових квітів, які прикрашали волосся дівчини, тим самим беручи участь у казковому танці, і гудів, акомпануючи танцю. Джміль був живчиком танцю світосяйних Гóпічки й Казкаря. Саме для цього Казкар і придумав Джмеля. Подеколи Джміль сідав на квіти в її волоссі, і Гóпічка відчувала це, бо вона відчувала все, що відчували квіти в її волоссях, так, ніби вони були частинами її тіла. Їй було дуже приємно відчувати це, особливо коли Джміль своїм хоботком діставався нектару всередині квітки, і тоді вона сміялася, ніби золоті дзвоники дзвеніли. Це було особливим живчиком танцю Гóпічки й Казкаря.
Так відбувалося вічно у Лісі Любові під час танцю Гóпічки й Казкаря. І Гóпічка дуже любила Джмеля і дуже раділа йому. І Джміль, який дуже любив Гóпічку й Казкаря, був цілковито щасливим своїм казковим життям і своєю роллю живчика в їхній любові.
Але того дня Джмелю зненацька спало на думку те, що ніколи досі йому на думку не спадало: «Чому моя роль у казковому танці — другорядна, а не центральна? Я хочу зайняти в ньому центральне місце».
А всі бажання обов'язково здійснюються. Так придумав Казкар. Але не всі бажання жителів Лісу Любові можуть здійснитися саме в ньому. Бо кожний там є невід'ємною частинкою щастя Лісу Любові і має своє природне місце і свою природну роль у цьому щасті. Отже, якщо хтось хоче спробувати зіграти не свою, не властиву йому центральну роль, яка в Лісі Любові належить Казкарю, він мусить залишити Ліс Любові і піти в іншу казку — казку, яку Казкар був змушений створити спеціально для істот із таким бажанням, казку, в якій кожний намагається зайняти центральне місце, і тому там нема злагоди й щастя. Бо центральне місце одне. А претендентів багато. І в цій боротьбі за центральне місце виникає ворожнеча, заздрість, злоба, ненависть та обман.
Отже Казкар попередив Джмеля, що в іншій казці на нього чекає багато негараздів, страждань і розчарувань. В іншій казці на нього чекають народження і смерті, бо тільки через народження і смерті можливо обмежити ворожнечу між її мешканцями, адже якщо кожний з них вічно житиме в одній і тій самій ролі, то їхнє взаємне протистояння зростатиме до безкінечності, а якщо вони вмиратимуть і народжуватимуться в різних тілах, не пам'ятаючи свої попередні втілення і втілення інших, це дозволить мати відносний баланс у казці, бо ненависть і ворожнеча помиратимуть і забуватимуться, а не зростатимуть вічно.
— Я хочу мати з Гóпічкою такі ж самі стосунки, які маєш із нею ти, — сказав Джміль Казкарю, суворо дивлячися прямо в його сяйливі очі, схожі на пелюстки кувшинки. — Всі кажуть, що ти придумав Ліс Любові і всіх нас для того, щоб ми всі були рівно щасливими. Але як же я можу бути щасливим у тій же мірі, як ти, якщо ти танцюєш із Гóпічкою, а я лише служу оздобою вашому танцю? Це — нерівність. Отже мій висновок такий: ти створив нас для того, щоб ми обслуговували твоє щастя, а не для того, щоб забезпечити нам усім таке ж саме щастя, яке маєш ти. Ти просто визискуєш нас. Ось і все. Тому я піду в іншу казку, де зможу здійснити своє бажання, яке тут є нездійсненним. Якщо тут нема справедливості і тут її неможливо добитися, я піду туди, де доб'юся справедливості. Якщо тут моє право на рівність порушене і тут це неможливо змінити, я піду туди, де зможу відстояти це своє право. Я йду разом із Гóпічкою до іншої казки. Прощавай!
— Моя кохана Гóпічко, — сказав Джміль Гóпічці, — ходімо зі мною до іншої казки! Там ти більше не будеш однією з безлічі гóпічок в казковому танці, а я більше не буду одним із безлічі джмелів, які акомпанують йому своїм гудінням. Скільки можна миритися з нашими другорядними ролями? Ми з тобою гідні перших ролей в житті. Для цього ми маємо скористатися шансом стати господарями життя, який надає інша казка. В Лісі Любові ми приречені вічно залишатися в жалюгідному положенні слуг життя, яке мені вже добряче набридло. Отже наше щастя чекає на нас. Ходімо!
— Я не піду, — відповіла Гóпічка. — Я тут цілковито і вічно щаслива. Я не хочу бути господаркою життя. Я люблю життя і прагну вічно слугувати йому в тій ролі, яка є моєю природною вічною роллю і яку можу грати тільки я. Бо кожна з безлічі гóпічок у Лісі Любові є неповторною і унікальною (так само, до речі, як і кожний з безлічі джмелів). Отже без мене Ліс Любові не може існувати. Як і я не можу існувати без нього. Як я житиму без Казкаря і без усіх інших, кого я так люблю тут? Ні. Хай все вічно лишається так, як вічно було. Завтра, як вічно, я хочу танцювати тут казковий танець.
— Ну і як же ти житимеш тут, якщо я, твій любий Джміль, тут нещасливий? Твій казковий танець буде зіпсований. І не тільки твій танець, а і все щастя всього Лісу Любові, яке складається зі щастя кожного його мешканця, буде зіпсоване. Ніхто тут вже не зможе бути щасливим.
— Це правда, мила Гóпічко, — підтримав Джмеля Казкар. — Джмелю не можна залишатися тут, не здійснивши свого бажання. А здійснити своє бажання він не зможе без тебе. Отже рушайте в іншу казку. Не бійся. Ще ніхто не залишався там навічно. Всі рано чи пізно повертаються Додому, не маючи більше нездійснених бажань.
— Рано чи пізно? Рано чи пізно — це скільки? Скільки ж я житиму в розлуці з тобою і з Лісом Любові?
— Рано чи пізно — за часом іншої казки. А за часом Лісу Любові і рано, і пізно — це один і той же термін, а саме — одна мить. З точки зору Лісу Любові ви обидва просто заплющите очі, а за мить знов розплющите. Ліс Любові ні хвилини не може жити без вас, бо ви — його невід'ємні частинки.
— А з моєї точки зору? Я відчуватиму цей час як одну мить чи як мільйони років?
— Коли ти повернешся, ти відчуватимеш, що пройшла одна мить. Але поки ти будеш в іншій казці, ти відчуватимеш цей час згідно з часом іншої казки.
— Скільки ж це триватиме там?
— Це невідомо. В найкращому разі — кілька життів. А може статися, що й кілька тисяч або кілька мільйонів життів. Це залежить від того, як глибоко ви заплутаєтеся в боргах.
— В яких боргах?
— Там за все доведеться платити. Будь-яка дія, яка не є безкорисливим служінням життю, тягне за собою розплату. Це є загальним правилом будь-якої казки. Але в Лісі Любові ніхто не займається нічим іншим, крім безкорисливого служіння життю, тоді як інша казка для того і створена, щоб дати бажаючим можливість здійснити всі свої егоїстичні бажання.
— У мене нема егоїстичних бажань.
— Живучи в іншій казці, де у всіх є егоїстичні бажання, ти наберешся їхніх егоїстичних бажань. Неможливо пірнути у воду і залишитися сухою, моя люба Гóпічко. Але я подбаю про те, щоб ти не дуже заплуталась.
— Казкарю, як же ми повернемося звідти?
— Опікуватися тим, щоб у мешканців іншої казки були можливості згадати про Ліс Любові, є моїм особистим обов'язком. Час від часу я сам відвідую іншу казку, час від часу відправляю туди своїх посланців, щоб навчати мешканців іншої казки тому, як повернутися в Ліс Любові.
— А можеш дати мені мобілку, щоб я могла бути там із тобою на зв’язку?
— Так, ця мобілка — серце. Всі мешканці іншої казки завжди можуть звертатися до мене в своїх серцях, і я завжди чую їх і даю їм відповіді, які вони відчувають у своїх серцях. Також я завжди особисто допомагаю їм у їхньому служінні життю, інколи залишаючися невидимим, а інколи являючи себе їхнім очам. А ще в серці кожної істоти знаходиться моє втілення, яке називається сумлінням. Отже я завжди на зв’язку з вами, мої любі.
— Все зрозуміло, — прошепотіла Гóпічка і заплющила свої прекрасні оченята, з яких тихо крапали сльози.
— Прощавай, Казкарю! Я не збираюся повертатися! Моя казка — інша! — сказав Джміль і заплющив очі.


103857-ме життя в іншій казці

Князь Петро жив у Муромі, столиці одного з удільних князівств Київської Русі. Правив князівством у той час його старший брат князь Павло.
Того дня Петро вечеряв у Павла.
— Петре, брате, хочу поділитися з тобою нашою проблемою. Мабуть, допоможеш порадою або ще чимось, — сказав Павло братові за столом. — До моєї дружини, княгині Соломії, час від часу приходить дідько, приймаючи мій вигляд, і вступає з нею в інтимні стосунки. Вона думає, що це я. Так він вчиняє наругу над моєю цнотливою жінкою. А потім, після того, як зробить це, він приймає свій справжній вигляд, каже їй всілякі нахабні речі і зникає.
— Ми зобов'язані розправитися з ним.
— Так, Петре. Зобов'язані. Але ж розправитися з дідьком не є простим завданням. Ми вже дещо зробили в цьому напрямку. Коли це сталося вперше і Соломія мені розповіла, як її обманом взяв цей дідько, мені було дуже важко її заспокоїти. Вона побивалася й плакала. Каже: «Я тепер опоганена! Назавжди опоганена! Як же мені тепер жити на білому світі?!» А я їй кажу: «Моя кохана княгине, ти бездоганно чиста. Хіба ти не знаєш, що опоганює людину не те, що в неї входить, а те, що з неї виходить? Отже ти ніяк геть не опоганена. Але тобі, цнотливій жінці, завдається образа, яку я ніяк не можу стерпіти. І я повинен це припинити. А ти мені в цьому маєш допомогти. Добре, кохана?» Плаче, каже: «Добре». «От і чудово, — кажу. — Коли знов таке станеться, ти вдай з себе, ніби ти задоволена тим, що він робить, ніби він тобі подобається, пусти йому бісиків, поговори з ним ласкаво, а коли він втратить пильність, скажи йому: «Любий, ти все можеш, все вмієш, все знаєш. Але ж, напевно, навіть ти не знаєш, від чого ти помреш, бо цього ніхто не може знати». І спробуй дізнатися в нього, від чого він помре. Якщо зможемо про це дізнатися в нього, то буде вже простіше з ним розправитися».
— І що? Дізналася?
— Дізналася, Петре. Дізналася. Соломія підлестила дідькові. Підманувся він її словами та ласкою. І сказав: «Я знаю все. Від мене ніщо не приховане. І про смерть свою знаю. Призначено мені померти від Петрова плеча та від Агрикова меча». Ось і міркуємо тепер, що ж це означає.
— А що тут міркувати, брате? Все ясно, наче білий день. Я, твій брат Петро, нащадок Ярослава Мудрого, уб'ю цього дідька. І для цього мені потрібен Агриків меч.
— Що це за меч?
— Не знаю. Але знаю одне: тепер головна моя задача — роздобути його.

Кількома днями пізніше, гуляючи містом, Петро відвідав храм і вийшов у ньому на зв’язок із Казкарем:
— Казкарю! Я б не звертався до тебе, якби міг обійтися без твоєї допомоги. Але ніхто не може без неї обійтися. Ти є творцем і володарем усіх світів і усіх казок. Без твоєї волі навіть лист на дереві не поворушиться. Ти придумав нас і дбаєш про нас, хоч де б ми були. Ти опікуєшся нашим щастям попри те, що ми, нерозумні, норовимо створити нещастя собі та іншим. Ти рятуєш нас і розв'язуєш наші проблеми. Дякую тобі за це від щирого серця. Не знаю, чим ми накликали негаразд, який зараз мене бентежить, але в будь-якому разі я повинен вирішити це питання. Допоможи! Тобі відомо все, отже не братиму твій час і нічого тобі не розповідатиму. Просто прохаю: допоможи мені, будь ласка, роздобути Агриків меч!
— Княже, — раптом чує Петро, — хочеш, я покажу тобі Агриків меч?
Озирнувся, бачить: якийсь вродливий юнак стоїть, усміхаючися сяйливими очима, схожими на пелюстки кувшинки. І ніби дуже-дуже знайомий, але Петру щось ніяк не згадати, звідки він його знає. Та не час був згадувати, хто такий цей парубок і чому його світосяйне обличчя здавалося Петрові таким знайомим і рідним, час вимагав рішучих дій.
— Хочу, хлопче. Покажи!
— Ходімо!
Підвів юнак князя до вівтарної стіни та показав щілину між плитами. Зазирнув Петро в цю щілину — а там меч лежить. Узяв він меч, подякував хлопцю й пішов до брата.
— Я маю Агриків меч! Дивись, Павле!
— Ого! Де взяв?
— Де взяв, там більше нема. Тепер мені кортить цей меч застосувати.
— Думаю, нагода не змусить довго себе чекати. Пильнуй, Петре!
— Пильнуватиму.

Щодня ходив Петро відвідувати брата та невістку. Одного разу поспілкувався він із Павлом та пішов до покоїв княгині Соломії, спитати, як її справи. Приходить, бачить: а брат Павло вже там. Петро привітався, трошки з ними поговорив та й вийшов і відразу пішов назад до покоїв князя Павла. Знаходить там Павла та каже йому:
— Нікуди звідси не виходь, брате, доки я не вб’ю дідька. Він зараз в твоєму домі, в кімнаті твоєї дружини.
— Добре, Петре! Удачі тобі!
— Дякую, Павле! — каже Петро, повертається до невістки та Агриковим мечем рубить дідька. І той подихає, забризкавши Петра своєю кров’ю та знов прийнявши свій справжній чортячий вигляд.

Одне лихо подолав — інше сталося. Від крові дідька, яка забризкала Петра, все його тіло взялося виразками та струпами і здолала його тяжка хвороба. Всі лікарі Мурома лікували князя, але ніщо не допомагало. Тоді велів Петро повезти його Київською Руссю з надією зустріти лікаря, який зможе його зцілити.

Це село, що зустрілося княжому почту, називалося Ласково. Пішли дружинники по хатах питати, чи нема тут лікарів. Один із них побачив дім на узліссі, підійшов: у дворі нікого нема. Зайшов у хату — та ніхто не виходить йому назустріч. Тоді зайшов він до світлиці і побачив дивовижне видовисько: сидить світосяйна дівчина краси неописаної, на ткацькому станку тче тканину та співає дивовижним голосом, від якого все навколо вібрує казковою красою, а перед нею під її спів танцює заєць.
— Де твої старші, дівчинко? — питає хлопець.
— Батьки пішли в позику плакати, а брат — крізь ноги смерті в очі дивитися, — каже дівчина.
— Прошу? Куди пішли? — не зрозумів хлопець.
Розсміялася весело, ніби золоті дзвоники задзвеніли:
— Що, не можеш втямити, нетямущий? Батьки пішли на похорон. Плачуть там про померлого. А коли вони помруть, то інші про них плакатимуть. Отже я й кажу, що пішли вони в позику плакати. А брат мій — бортник, так само як і батько. Ось і вирушив він мед з дерев збирати. Коли він на дерево лізе, то дивиться вниз, куди ноги ставити, і скрізь ноги бачить землю, на яку якщо він зірветься, то смерть свою знайде. Отже я й кажу, що пішов він крізь ноги смерті в очі дивитися.
— Тепер зрозумів, красунечко. А як твоє ім’я, скажи, будь ласка.
— Моє ім’я Февронія.
— Гарне ім’я. А що воно означає?
— У перекладі з грецької мови Февронія значить світосяйна.
— Точно! Ти саме така! Послухай, яка в мене справа, та порадь, якщо знаєш. Я — слуга Муромського князя Петра. Мій князь тяжко хворий і весь покритий виразками та струпами від того, що забризкався кров’ю дідька, якого він убив. Ніхто з муромських лікарів його не зміг зцілити. Отже він повелів возити його Київською Руссю з надією зустріти лікаря, який зможе його зцілити. Є у вашому селі якісь цілителі?
— Той зможе вилікувати твого князя, хто заради нього народився в цьому світі.
— Знов я тебе щось не дуже зрозумів. Тобто ти знаєш когось, хто здатний вилікувати князя? Хто ця людина? Як її ім’я, і де вона живе?
Розсміялася весело, ніби золоті дзвоники задзвеніли:
— Вези свого князя до мене. Якщо буде чесним, то одужає.

Юнак повернувся до Петра, розповів йому про Февронію.
— Везіть мене до тієї дівчини, — наказав Петро.
Привезли.
— Піди скажи їй, що я тут і питаю, хто та людина, яка спроможна мене зцілити, — велів князь дружинникові.
Хлопець зайшов у хату, каже:
— Князь Петро тут. Питає, хто та людина, яка спроможна його зцілити.
— Я, — відповідає Февронія. — Скажи йому, що це я. І ще скажи, що ми з ним маємо одружитися.

— Каже, що сама вилікує тебе і що ти маєш з нею одружитися, княже.
— Дочка бортника не може стати дружиною князя, хлопче. Це нісенітниця. Але дівчині про це не кажи, а скажи: якщо вилікує мене, я з нею одружуся.

— Князь обіцяє: якщо вилікуєш його, довгонога красуне Февроніє, він із тобою одружиться.
Світосяйна дівчина взяла невеличку ринку, зачерпнула нею хлібної закваски, дунула на неї та сказала:
— Нехай вашому князю витоплять баню, попарять його і намастять оцим усе його тіло. І він стане здоровим.

Велів Петро витопити баню. А Февронії послав зі слугою невеличкий пучок льону і передав їй свій наказ: якщо хоче вона стати його дружиною, нехай за той час, поки він буде в бані, зробить йому з цього льону сорочку, штані й хустку.
Дівчина, вислухавши слугу, розсміялася, ніби золоті дзвоники задзвеніли, взяла маленьке полінце, що лежало біля грубки та каже:
— На, візьми це полінце, піди й дай його своєму князеві та скажи, щоб за той час, поки я обчешу цей пучок льону, нехай його слуги зладять із цього полінця ткацький стан з усім обладнанням, на якому я ткатиму тканину, з якої зшию замовлений ним одяг.

— Це неможливо. Передай бортниковій дочці, що за такий маленький час із такої маленької дерев'яшечки зладити те, що вона прохає, неможливо, — сказав Петро, почувши від слуги прохання Февронії.

Слуга передав. Февронія на це відповіла:
— Ну то передай своєму князеві, що за такий маленький час із такого маленького пучка льону зробити те, що він прохає, неможливо, — і розсміялася, ніби золоті дзвоники задзвеніли.

Тоді принесли князя Петра в баню, попарили, помили й намастили маззю, яку приготувала дівчина. З бані він вийшов уже своїми ногами, не відчуваючи більше ніякої хвороби, а коли вранці прокинувся, не побачив на своєму тілі жодної виразки й жодного струпа.
— Віднесіть дівчині скриню золота. Їдемо додому, — сказав Петро. — Готуймо коней.
Коні були готові, коли княжі посланці повернулися від Февронії назад із скринею золота.
— Не прийняла. Розсміялася і каже: «Поверніть це назад! Угода була іншою. До скорої зустрічі!»
— Як хоче. Не цінує моєї щедрості — це її справа. Те, чого вона бажає, є неможливим. Хай забуде про угоду! По коням! — віддав наказ князь і вирушив у дорогу.

Не довго радів Петро, не довго радів народ муромський одужанню князя, бо і тижня не пройшло, як хвороба повернулася до нього з новою, ще більшою люттю. Знов усе тіло його взялося виразками та струпами, тільки ще глибшими й болючішими, знов зліг він у ліжко, та так тяжко, що йому здавалося, ніби він знаходиться вже в пазурах смерті. Вибору в князя не було. Він розумів, що заради того, аби залишитися в живих, йому доведеться виконати свою обіцянку дівчині.
— Везіть мене знов до села Ласкова, де живе дівчина Февронія! Скажіть їй, що я вибачаюсь за свій обман і клянусь життям своїм, що одружуся з нею, якщо вона мене знов вилікує, — з останніх сил наказав Петро слугам і знепритомнів.
Коли його привезли до Февронії, він марив і його страшенно лихоманило.
З веселим сміхом зустріла дівчина княжих слуг і слухала їхні благання та клятви від імені Петра, а потім зробила таку ж саму мазь, як і минулого разу, та дала такі ж самі інструкції.
Вранці наступного дня князь Петро прокинувся цілковито здоровим. Від хвороби не лишилося ніяких слідів. Він умився, одягнувся і разом зі слугами, які показували йому дорогу, пішов до Февронії. Коли вони підходили до хати дівчини, вони почули з лісу, який починався відразу за парканом її двору, дивовижний казковий спів, від якого все навколо вібрувало казковою красою. Князь велів слугам залишатися біля воріт, а сам пішов до лісу, зачарований цим співом, який здавався йому таким знайомим і рідним, як ніщо інше в цьому світі, хоча він ніяк не міг згадати, де він його чув. Намагаючись залишитися непоміченим, Петро тихо йшов стежкою, яка привела його до казкової галявини, на якій танцювала юна довгонога красуня. Граційні рухи світосяйної дівчини були одночасно величними і запальними. Такої краси Петрові не доводилося бачити в своєму житті. Але разом із цим вона була неймовірно близькою його серцю. Цю танцюючу красуню князь багато разів бачив у своїх казкових снах, які почали снитися йому в юнацтві і час від часу снилися й досі. Про цю танцюючу красуню своїх казкових снів він мріяв, не сподіваючись, що вона існує десь, крім його казкових снів і мрій.
Волосся дівчини були прикрашені казковими квітами, навколо яких кружили джмелі. І коли джмелі сідали на квіти в її голові, вона сміялася, ніби золоті дзвоники дзвеніли. Раптом красуня побачила Петра і розсміялася ще веселіше. Він зніяковів, а вона протягнула до нього свої руки, запрошуючи танцювати з нею. Зачарований Петро не міг поворушитися від захвату, але дівчина, не припиняючи танцювати і співати, підійшла до нього, взяла його за руку і витягнула на казкову галявину. І вони почали танцювати казковий танець вдвох. Два тіла і дві душі злилися в одному танці. Цей танець тривав вічність. А коли спів казкової танцюристки зупинився, а її губи з’єдналися з губами Петра, князь відчув, що всі його егоїстичні бажання здійснилися цілком і повністю. Назавжди. Він відчув себе назавжди цілком і повністю вільним і щасливим. Петро цілував її прекрасні оченята, з яких тихо крапали сльози, та її волосся, яке пахло казковими квітами. Він робив із казковою красунею все, що робить чоловік зі своєю дружиною, коли вона бажає відвідати найпотаємнішого щастя подружньої любові, начебто був обвінчаний і одружений з нею. Петро точно знав, що він обвінчаний і одружений з нею, хоча й не пам’ятав, коли і де це сталося. «Так. Це було в минулих життях», — відчулося йому в серці.
— Так, — розсміялася світосяйна дівчина, ніби золоті дзвоники задзвеніли. — Це було в минулих життях. Але люди про це не знають. Тому ми повинні обвінчатися й одружитися ще раз, тепер у цьому житті.
Раптом князь, наче прокинувшися від казкового сну і повернувшися в підступну реальність іншої казки, похмурнів і сказав:
— Я зобов'язаний одружитися з іншою. І я ніяк не можу уникнути цього. Кохана, в цьому житті ми більше не будемо разом. Наша з тобою казка закінчиться прямо зараз. Бо прямо зараз я повинен іти до тієї, кому я покляв стати її чоловіком.
Але світосяйна дівчина не похмурніла, а розсміялася ще веселіше:
— Коханий, та, кому ти покляв стати її чоловіком, — я. Дочка бортника, яка вилікувала твою хворобу і до хати якої, що стоїть отут на узліску, ти йшов, щоб виконати свою клятву, — я.
— Февронія — ти???!!! Неймовірно!!! Це якесь диво!!! Це якась казка!!!
— Так. Я народилася в цьому світі заради того, щоб зробити твоє життя дивом, заради того, щоб зробити твоє життя казкою. Але насправді, нічого неймовірного в тому, що дівчина, яка співала й танцювала неподалік від хати Февронії, виявилася Февронією, нема. Я думала, ти здогадався, що я — Февронія. А ти — такий же нетямущий, як і твої витязі.
Так Февронія стала Муромською княгинею.

Згодом князь Павло помер, і Петро став Муромським самодержцем. Отут-то боярські жінки, які з першого дня погано ставилися до княгині Февронії, зненавиділи її лютою ненавистю, бо заздрили їй так, що їх аж сіпало, коли вони бачили на троні першої леді Мурома простолюдинку, ткалю, бортникову доньку. Вони плювались і скрипіли зубами від злоби та заздрості. І щодня крапали на мізки своїм чоловікам, щоб ті знайшли спосіб усунути від монаршого престолу світосяйну красуню. За нею стежили, її намагалися підставити, на неї клепали, її провокували. І не час від часу, а майже щодня.

— Любий княже, добродію наш, твоя княгиня, перед тим як піти після їжі з-за столу, збирає в руку крихти, мов голодна злидарка, чим ганьбить і тебе, і всю нашу державу, — нашіптував одного дня Петрові один із вельмож.
Петро нічого не відповів, але повечеряв разом із дружиною, щоб подивитися на це на власні очі. Вечеря скінчилася, Февронія зібрала зі столу крихти і хотіла вже встати, але князь взяв її за руку та суворо спитав:
— Збираєш недоїдки, щоб люди сміялися з мене?!
— Щоб розуміти, що і навіщо я роблю, потрібно мати любляче серце, мій княже, — весело відповіла Февронія і розтиснула долоню, в якій були не хлібні крихти, а невиданої краси казкові квіти. — Тому я і не роблю перед очима злих людей те, що є незрозумілим для них. Але якщо вони за мною потайки стежать, це вже їхня проблема. А твоє серце, коханий, любляче. Отже перед твоїми очима я це роблю. Бо ти все розумієш. Правда ж?
— Так, моє щастя, — відповів Петро і почервонів від сорому, бо справді він геть не розумів, що і навіщо вона робила.

І ось настав день, коли бояри втратили терпіння та змовилися і під час святкової учти звернулися до княгині з такими словами:
— Господине наша княгине Февроніє! Знаючи твою щедрість, всі ми, народ і бояри Мурома, маємо до тебе одне прохання: дай нам святковий дар, який ми хочемо!
— Кажіть, який дар хочете! Обіцяю: ви його отримаєте.
— Ми всі хочемо, щоб тебе більше не було в Муромі. Це той дар, який нам від тебе потрібен. Візьми будь-які багатства та йди звідси, куди побажаєш.
— Добре. Я пообіцяла вам дати дар, який ви хочете. Буде вам цей дар. Але ж і ви пообіцяли мені дати будь-які багатства. Чи готові ви дати мені те, що я у вас попрохаю?
Їхні жінки так уже виїли мізки муромським боярам, що вони готові були будь-що заплатити, аби позбавитися княгині-простолюдинки. Тому вони погодилися:
— Кажи, яке багатство хочеш! Обіцяємо: ти його отримаєш.
— Ніякого іншого багатства не прохаю, крім мого чоловіка, князя Петра.
Кожен із бояр плекав мрію стати Муромським князем. Отже можливість позбавитися не тільки Февронії, а ще й Петра, дуже сподобалася їм.
— Якщо він сам не проти, бери! — відповіли вони.
Чи міг Петро відіслати невідомо куди свою бездоганно вірну, люблячу дружину, а сам залишитися княжити, якщо єдиним багатством, яке вона прохала, був він? Ні. Не міг. Тому він зібрався разом із Февронією, і човном вони поплили туди, куди понесла їх ріка, що протікала через їхнє місто.
Бояри послали з ними кілька слуг, які мали подбати про Петра з Февронією в дорозі та допомогти їм облаштуватися в місці, яке вони оберуть для свого мешкання. Поміж слуг була жінка зі своїм чоловіком, який, дивлячися на Февронію, пристрасно мріяв про близькість із прекрасною княгинею. Світосяйна красуня побачила цей його погляд і, розсміявшися, ніби золоті дзвоники задзвеніли, сказала йому:
— Брате, зачерпни води з річки з цього борту човна.
Той зачерпнув.
— Тепер випий цю воду.
Чоловік випив.
— А тепер зачерпни води з річки з того борту човна.
Зачерпнув.
— Випий і цієї води.
Випив.
— Яка вода в річці смачніша? З цього борту чи з того?
— Вода цілковито однакового смаку, прекрасна пані, що з цього борту, що з того, — відповів слуга.
— Так само і близькість із жінкою. Твоя уява, нібито близькість зі мною смачніша, ніж близькість із твоєю дружиною, є омана. Заспокойся й не мучся оманливими мріями. Те, що ти маєш, точно таке ж саме, нітрохи не гірше.
— Дякую тобі за твою безмежну доброту, свята пані. Зрозумівши мої думки, ти не засудила мене, а милостиво показала мені, в чому моя помилка, і позбавила мене її. Твоя співчутливість така ж дивовижна, як і твої славетні мудрість та краса, — з низьким поклоном сказав чоловік.

Наступив вечір, і вони пристали до берега та переночували у прибережному лісі. Місце було таке гарне й затишне, що Февронія попрохала залишитися там на кілька днів. Так вони і зробили. А коли вже збиралися рушати далі, то побачили човни, які пливли до них із Мурома. Виявилося, що то була делегація міських старійшин, що прибула на поклін до князя з проханням від усього народу муромського.
— Пане наш і добродію, княже Петре! Від імені громади нашої благаємо тебе: повернися, будь ласка, князювати в Муромі. Бо нема кому захищати нас від ворогів та розбійників. Всі муромські бояри у зваді за княжий трон перебили одне одного. Місто лишилося беззахисним. Не відмов нам у нашому проханні! Пливімо назад до Мурома!
Так князь Петро з княгинею Февронією повернулися до Мурома і правили народом своїм справедливо та дбайливо, так само, як батько з матір’ю опікуються любими дітьми.

Щоб бути у змозі справлятися з усім, що життя вимагало від нього, Петро відчував нагальну потребу розвинути в собі любов, мудрість і вміння безкорисливо служити йому. Тому щодня він дві години молився про любов, мудрість і безкорисливість, а весь залишок дня застосовував вимолені надбання у виконанні своїх громадянських, професійних, сімейних та інших обов’язків у суспільстві. Бо людське суспільство призначене саме для того, щоби бути середовищем для навчання любові, мудрості та безкорисливості. А людське життя призначене для того, щоб навчитися любові, мудрості та безкорисливості заради повернення Додому, у вічний Ліс Любові, невід’ємними вічними частинками якого є всі істоти, навіть ті, які покинули його, щоб здійснити свої егоїстичні бажання.

Чим більшими любов’ю, мудрістю і безкорисливістю наповнюється серце людини, тим менше в ньому стає егоїзму та егоїстичних бажань, заради здійснення яких він залишається в цій казці. В результаті цього всі його бажання спрямовуються на безкорисливе служіння життю. І тоді йому більше нема чого робити в цій казці, яка створена спеціально для істот з егоїстичними бажаннями, в цій казці, де кожний намагається зайняти центральне місце, де нема злагоди й щастя, бо центральне місце одне, а претендентів багато, де в боротьбі за центральне місце виникає ворожнеча, заздрість, злоба, ненависть та обман. Йому більше нема чого робити в цій казці негараздів, страждань та розчарувань. Йому більше нема чого робити в цій казці народжень, хвороб і смертей.
Коли серце людини стає чистим і не містить більше нічого, крім любові, мудрості й бажання безкорисливо служити життю, вона опиняється Вдома, у вічному Лісі Любові, як невід'ємна частинка його вічного щастя, де вона має своє вічне унікальне природне місце і свою вічну унікальну природну роль. Така людина опиняється Вдома, у вічному Лісі Любові, не після смерті, а саме в той момент, коли її серце стає чистим і не містить більше нічого, крім любові, мудрості й бажання безкорисливо служити життю. Хоча вона ще живе своє останнє життя в цьому світі, але одночасно з цим вона вже живе у вічному Лісі Любові.
Саме в такому стані доживали своє останнє життя в цьому світі Февронія і Петро, одночасно з цим уже знов живучи у вічному Лісі Любові як Гóпічка і Джміль. Як це сталося? Одного дня вони просто розплющили свої очі у вічному Лісі Любові, і всі життя, які вони прожили в іншій казці, здалися їм сном, що встиг наснитися їм за ту одну мить, поки їхні очі були заплющені.


Вічність у Лісі Любові

Джміль сказав Казкарю і Гóпічці:
— Любий Казкарю, даруй, я був неправий щодо тебе. Ти безкорисливо виконуєш центральну роль у Лісі Любові, бо це є твоя природна роль — роль джерела його щастя. Ніхто інший не здатний замінити тебе, так само як ніхто не здатний замінити нікого в Лісі Любові, бо кожна роль тут унікальна. І тільки на своєму місці кожний природно живе безмежною повнотою свого щастя в безкорисливому служінні життю. Для того щоб збагнути це, мені довелося отримати досвід іншої казки. І тепер я ще більше люблю і ціную тебе, Ліс Любові і своє безмежне щастя, яке я маю тут як живчик твого з Гóпічкою казкового танцю. Люба Гóпічко, заради мене ти мусила тинятися іншою казкою, знов і знов народжуватися, хворіти й помирати, замість того щоб насолоджуватися своїм вічним служінням щастю Лісу Любові, без якого ти не можеш існувати! Пробач мене, будь ласка! Я винний перед тобою і дуже сильно шкодую, що спричинив тобі стільки проблем.
На що Гóпічка відповіла:
— Любий Джмелю, живчику нашого казкового танцю, ти скористався своїм законним правом свободи вибору. Любов і безкорисливе служіння життю можуть бути тільки на основі свідомого добровільного вибору. Ніхто не мусить обирати шлях любові й мешкати в Лісі Любові. Кожний має законне право обрати шлях егоїзму й мешкати в іншій казці, хоча такий шлях не є природним, а тому всі розчаровуються в ньому і рано чи пізно повертаються назад у вічний Ліс Любові. Тепер твоє природне вічне щастя в Лісі Любові стало свідомим і непохитним. А ще тепер у нас є історія нашої з тобою казки, про яку ти так мріяв і про яку насправді мріяла і я, хоча й не хотіла заради неї покидати Ліс Любові. Ця історія нашого з тобою кохання в іншій казці тепер вічно буде нашою солодкою таємницею, що ще збільшуватиме наше вічне щастя, яке є невід’ємною частинкою щастя всіх.